Мій 15-річний син увірвався одного разу в квартиру, скуйовджений і щось безладно бурмотів; його куртка була порвана і ледве трималася на тілі.

Мене охопив сильний страх.

Він зняв черевики і розірвану на шматки куртку – і поділився своїм вечором.

Повертаючись додому зі свого пізнього заняття з єдиноборств, він переходив естакаду, коли з-під сходів долинув жіночий крик, точніше сказати – відчайдушний вереск.

Не роздумуючи ні секунди, він кинувся на допомогу, побачивши чоловіка, який намагався змусити дівчину замовкнути. Діючи інстинктивно, мій син вступив у боротьбу із нападником.

Його тренування дали свої плоди: нападник був повалений з ніг.

Жінка скористалася моментом, аби втекти. Спочатку я, звичайно, засумнівався в його розповіді, запідозривши сфабриковану історію про його порвану куртку.

Але мій скептицизм розвіявся , коли та сама жінка з’явилася наступного вечора, щоб висловити свою подяку.

Вона легко знайшла нас, оскільки жила у сусідньому будинку і часто бачила нас біля під’їзду.

Дівчина навіть спробувала компенсувати шкоду моєму синові, який благородно відмовився, наполягаючи на тому, що його дії були спрямовані не на винагороду, а на запобігання злочину.

Ці два дні дещо змінили.

До цього я бачила у своєму сині свого хлопчика, але тепер я побачила мужнього хлопця.

Це зміцнило мою віру у те, що я правильно його виховала.

КІНЕЦЬ.