Ігор і Наталя познайомилися, коли їм було вже по тридцять. За плечима Ігоря був короткий невдалий шлюб, не зійшлися з дружиною характерами, як кажуть.

Але Ігорю здавалося, що його дружина не розраховувала на його скромний спосіб життя, невисоку зарплатню і небажання щось докорінно змінювати в житті. Так вона і пішла через рік, зрозумівши, що не захопити їй чоловіка ідеєю їхати підкорювати столицю, працювати на будівництві, де більше платять.

Наталка і зовсім не була заміжня. Як кажуть у народі: «прокисла», сидячи в дівках. Трохи повненька, скромна дівчина, працівник бібліотеки, яка вічно читає книжки.

— Ти б не книжки свої читала, а нареченого собі знайшла, – твердив їй батько, переживаючи за доньку.
— І не тягне ж її ні на танці, ні в компанії, – підтакувала мати.

А Наталка соромилася своєї фігури, тоді як усі дівчата худнули, сиділи на дієтах, ходили в спортзал.

— Невже ти думаєш, що тебе доля на грубці знайде? – часто повторювала мати, – про свою долю самій треба думати. Виходь частіше в компанії! Мені хочеться онуків ще побачити.

Наталя ретельно підбирала сукні, щоб приховати свою повноту, менше фарбувалася, і була дуже чарівною. Це й сподобалося Ігорю. Він побачив у ній жіночну, милу і симпатичну жінку, ту, про яку мріяв останні роки.

Вони почали зустрічатися. Наталя не могла повірити, що такий приємний чоловік дивиться на неї закоханими очима.

— Ну, як там твій залицяльник? – хвилювалася мати, – дивись, не прогав свій шанс, донечко. Якщо позитивна людина, то й думати тут нема чого… А те, що він був одружений, так це трапляється. Не всі з першого разу щастя знаходять. Вийдеш заміж, подаруєш йому синочка, доньку, ось і склеїться ваша сім’я ще міцніше.

— Гаразд тобі, мамо. Я не поспішаю. Треба розгледіти людину краще. А може, і я йому не дуже підходжу… – соромилася Наталя такої прямої розмови.

Однак Ігор невдовзі зробив їй пропозицію, і вони одружилися. Наталя від нового ритму життя, клопотів і радості навіть покращала. Минув рік, другий. Батьки раз у раз квапили з онуками, а в подружжя все не виходило зачати дитинку. І це її дуже засмучувало.

— Нічого, рідна, – заспокоював її чоловік, – ти не хвилюйся, і все само собою і станеться. У нас ще є час. Однак Наталка стала ходити по лікарях. Їй то виписували вітаміни, то посилали в санаторій, але нічого не допомагало. Зрештою, вона навіть схудла, і стала стрункою та дуже привабливою, але серце її розривалося від смутку через те, що не дає їм Господь дитини…

— Напевно, це мене перша дружина прокляла, – якось висловився Ігор, димлячи ввечері на балконі, – вона дуже тоді сердита на мене була. Адже я потім усе ж поїхав на заробітки, от тільки вже розлучені ми були. Не хотів я під її дудку танцювати, хоч би як вона прагнула до цього.

Наталя мовчала.

— А тебе я дуже люблю, – додав Ігор, – у тебе характер м’який, поступливий. Ти – справжня жінка: ніжна, красива.
— І не щаслива… – Наталя заплакала в нього на плечі, – я ж так берегла себе, і чому так виходить? Точніше, нічого не виходить…

Такі розмови траплялися в них час від часу, і Наталя вже перестала незабаром скаржитися. Одного разу, вона підійшла до чоловіка і запитала:
— Мені вже тридцять шість. Може, візьмемо сироту з дитбудинку? Мені стане легше. Нехай і чужа дитина, але я вірю, що вона стане нам рідною, своєю. Як ти на це дивишся?

Чоловік замість відповіді ніжно поцілував її і погодився. Тепер Наталя ніби воскресла. Вона стала енергійною, веселою, справи в неї всі йшли на лад, вона почала ходити до дитбудинку, що був на околиці їхнього міста, і стала там постійною відвідувачкою, приносячи дітлахам іграшки, гостинці, розмальовки й олівці.

Через півроку вони з чоловіком прийняли у свою сім’ю дівчинку п’яти років. Рита була звичайною дитиною, з веселим характером, темноокою, худенькою, але до нової квартири вона звикла не одразу, хоча мама й тато подарували їй багато іграшок, відвели їй окрему кімнату, купили дитячі меблі, багато книжок і красивого одягу.

У перший же день Рита познайомилася з котом. Барон теж придивлявся до нового члена сім’ї, обнюхував дівчинку, а та обережно гладила його по спинці.

— Ось і він стане твоїм другом, – сказала Наталка, – але найбільші твої друзі, це ми з татом.
Наталя та Ігор не поспішали отримати взаємні почуття від дівчинки, вони терпляче доглядали за нею, присвячуючи іграм і спілкуванню якомога більше часу.

Рита змінилася. Вона стала більш спокійною, врівноваженою, і все частіше сиділа на руках у тата або притискалася до мами. У цей час очі Наталі світилися щастям. Вона навіть боялася дихати, приймаючи від доньки таку довіру і ніжність.

— Скоро твій день народження, – сказав Риті Ігор, – що б ти хотіла для себе в подарунок?
— Собаку! – не роздумуючи випалила Рита.
— Собаку? Але чому? Невже тобі мало нашого Барона? Він так любить тебе. Навіть спати до тебе приходить.— Коли я жила там… – очі дівчинки раптом стали сумними, – у нашого сторожа був песик – Фантик. І я завжди пригощала його шматочками котлети, які ховала в кишені під час обіду. Я так мріяла, що в мене колись теж буде такий Фантик, коли я буду велика…

— Ну, що ж, іде! – сказав Ігор, – ось ти вже й велика. Тобі шість, як ніяк. А це вже – ого-го як немало!
Вони переглянулися з Наталею і посміхнулися. Рита повеселішала.
— А давайте, ми собаку таку невеличку тобі з притулку візьмемо, – запропонувала Наталя.
— Собачки живуть у притулку? – запитала Рита, – коли ми туди підемо?
— Спочатку треба все дізнатися. Ми після тобі скажемо, – пообіцяв Ігор.

Він зателефонував до притулку і з’їздив туди заздалегідь, щоб пригледіти невеликого собаку. Звісно, собак було багато. І середнього розміру, а маленьких менше.

Ігор попросив маленького собаку рудого забарвлення з пухнастим хвостом.
— Не слід сюди привозити Риту. Сумне місце і видовище. Я привезу чудову собачку. Чекайте, добре? – подзвонив він дружині.

Коли Наталя відчинила двері чоловікові, Рита вже стояла поруч із нею і вичікувально дивилася на тата.
— А де ж песик? Де Фантик? – очі її стали сумними, бо тато стояв у куртці й у шапці, а в руках у нього не було ні сумки, ні коробки, де міг би бути собака…

— А ми так зрозуміли, що ти привезеш Фантика… – розгублено сказала Наталя.
— Гоп! – тато почав розстібати куртку, і звідти з’явилися спочатку кошлаті вуха, а потім і весь песик, який недовірливо дивився на здивованих дівчинку і маму.

— Ах, ось він! – зраділа Рита.
— Тихо, тихо, донечко, – попередив Ігор, – він тільки з притулку і дуже боїться. Навіть довелося його за пазуху взяти. Так він не хотіла йти в переноску. Тож не будемо його лякати, давайте говорити неголосно і поки що чіпати не будемо. А ось поїсти треба б дати. Що в нас сьогодні на вечерю для Фантика?

Усі пішли на кухню, а собаку поставили там на підлогу і дали йому озирнутися. Невеликий молодий песик деякий час був розгублений, а потім почав їсти, і пити, а після повільно почав оглядати всю квартиру.
Кота Барона завбачливо відправили в гості до сусідки.

Рита була в захваті. Жодні іграшки, подаровані їй, не справили такого сильного враження. Вона весь вечір не відходила від собаки і пішла спати пізніше, переконавшись, що Фантик влігся спати на відведеному йому місці біля крісла в передпокої.

Наступного дня був вихідний. Весь день пішов на те, щоб адаптувати кота до собаки. Але Барон виявився таким розумним, що сам вирішив поки що сидіти на кріслі, стільцях або забирався на шафу, визираючи звідти і стежачи за Фантиком і Ритою, яка грається поруч.

Дівчинка дуже пожвавилася з прибуттям Фантика. Вона стала балакучішою, сама навчилася доглядати за вихованцем: мила його миски, накладала їжу, міняла воду. І, звісно, виходила на прогулянки разом із батьками, ведучи песика на повідку в парк.

Наталка багато займалася з дівчинкою, готувала її до школи, водила на підготовчі курси весь рік. Рита багато чому навчилася, була уважною і виявилася здібною.

— Пощастило вам із донькою, – говорили батьки Наталі. Вони теж полюбили Риту, і часто брали її до себе в гості, так само як і мама Ігоря.

Влітку Наталя та Ігор повезли Риту перший раз на море. Дівчинка була в захваті, і лише сумувала за своїм Фантиком, якого в цей час взяла до себе бабуся. А за Бароном доглядала сусідка.
А коли прийшов час вести Риту до першого класу, сталося диво. Наталя хвилювалася більше за доньку.

— Та що з тобою? Адже не ти йдеш до школи, а Ритуля, – сміявся чоловік, – усе в неї буде добре. Ти так її готувала. Вона і читає вже, і пише друкованими літерами…

— Так-так, я не хвилююся за Риту. Я буду їй допомагати, як можу. І все в неї буде добре. Ось тільки, не розумію… Нічого не розумію, – повторювала Наталя.
— Що трапилося? – теж захвилювався Ігор.
— Мені треба до жіночого лікаря, – почервоніла Наталя, – щось не гаразд у мене.

Вони відвели дівчинку до матері Наталі в гості. Ігор відвіз дружину в жіночу консультацію.
Звідти Наталка вийшла сяючою, рум’яною і розгубленою як дитина.

— Що, ти не хвора? – запитав чоловік, – що сказала лікарка?
— Я не хвора… Я чекаю дитину, Ігорю, і вже як три місяці… Затримки бували й раніше, але зараз я в положенні, – Наталка плакала від щастя, – скоро на УЗД, там точніше скажуть термін.

— Як же так? Адже нічого не могли зробити раніше, а тепер… Ого, так у нас буде дитина! – здавалося, що до Ігоря тільки почала доходити ця звістка, – а це точно?

— Ось дали направлення на аналізи, поставили на облік, – сльози котилися щоками Наталі, але вона посміхалася.
— Ось. Усе не даремно ми зробили, розумієш? Ти це розумієш? – обіймав її Ігор, – хочеш ти вір у це, у долю і карму, а хочеш не вір, смійся, але щось є у Всесвіті, і він відчуває наші бажання і прохання… Наталочка…
Нарешті, вони сіли в машину і поїхали за Ритою до мами.

Там і не могли не розповісти, що за новину вони дізналися в консультації.
Бабуся так і сіла, тільки ахнула і теж заплакала.
— Мамо, тату, чому бабуся плаче? Ви що, її образили? – занепокоїлася дівчинка.
— Ми їй сказали, що скоро в тебе буде братик чи сестричка… – відповіла Наталка.
— Ого! – застрибала Рита, – ура! Я хочу і братика, і сестричку! Щоб нас було багато!

Світланка зʼявилася вчасно здоровенькою, щокастою, з писклявим голоском і маленькими чіпкими ручками. Рита метушилася біля неї, підсовуючи їй свої найулюбленіші іграшки. Барон звично застрибнув на шафу. Хіба мало що? Краще все спостерігати зверху. Знову в родині поповнення…

— Ну, ось. Ти тепер – старша сестра, – сказав тато Ігор Риті, – розумієш свою відповідальність? Старша – значить головна, добра й турботлива, як наша мама…
— Дуже розумію, татку. А можна мені потім буде в колясці її возити?
— Це обов’язково. Обов’язково, донечко. Без твоєї допомоги нам і не впоратися. Добре, коли є в сім’ї багато дітей. Адже так?
— Так. І я серед усіх буду старша. От мені пощастило! – Рита обійняла батька, і вони дивилися на малечу, яка сопіла у своєму ліжечку. А Наталка покликала їх вечеряти.
— Ідіть їсти, поки вона спить, і я з вами поїм. А то потім ніколи буде. А я і на вас хочу подивитися, мої дорогі…

КІНЕЦЬ.