Мені вже 45 років. Звучить, наче багато, правда? Але зараз, коли я дивлюся в дзеркало, бачу не просто жінку зі своїм життєвим досвідом і, як то кажуть, «мудрістю років». Я бачу ту, хто нарешті навчилася любити себе. І це була, скажу вам, непроста наука.

Все почалося кілька років тому, коли мені здалося, що мій світ ось-ось розвалиться. Я прокидалася о шостій ранку, щоб приготувати сніданок, зібрати дітей до школи, випровадити чоловіка на роботу й не забути погодувати кота. Потім – робота.

Увечері – вечеря, перевірка домашніх завдань, нескінченне прибирання. Часу на себе майже не було. І знаєте, що я відчувала? Втома. Постійна втома і – порожнеча.

Одного дня, коли всі розійшлися по своїх справах, я залишилася вдома сама. Сіла на диван із чашкою чаю, подивилася на свій віддзеркалений у вікні силует і раптом запитала себе:

«А хто ти взагалі? Що ти любиш? Що тебе робить щасливою?» І не змогла відповісти. Тоді я ще не знала, що ця маленька пауза змінить моє життя.

Все почалося з книжки. В улюбленому книжковому магазині я випадково натрапила на книжку «Мистецтво любити себе». «Ну, це точно не про мене», – подумала я, але все ж узяла.

Книжка лежала на тумбочці тиждень, поки одного вечора я не відкрила її. Перший розділ запитував: «Коли ти востаннє робила щось лише для себе?»

Я не пам’ятала.

На наступний день я зателефонувала подрузі Лесі.

– Лесю, а коли ти востаннє робила щось для себе? Ну, просто тому, що хотіла?

Вона засміялася:

– Ти про манікюр? Чи, може, про те, що я купила собі нові сережки?

– Ні, я про щось більше. Що ти робила, щоб відчути радість саме для себе?

Вона замовкла.

– Давно, – сказала нарешті. – А ти?

І тут я зізналася: нічого.

Це була точка неповернення.

Я почала з малого. Купила собі яскраву червону помаду, яку ніколи б не наважилася носити раніше. Чоловік підняв брову, коли побачив мене з нею уперше:

– Що це за «карнавал»?

А я лише усміхнулася:

– Це я.

Потім був похід на йогу. У перший день я стояла на килимку й відчувала, що абсолютно не на своєму місці. Але щось змусило мене повернутися ще раз. І ще.

Через місяць я вже з нетерпінням чекала занять, а моя викладачка Оля якось підійшла після заняття й сказала:

– Ти змінилася. У твоїх очах з’явився спокій і впевненість.

Я навчилася говорити «ні». Спочатку це було важко. Коли діти просили ще один перекус перед сном, коли чоловік наполягав на перегляді його улюбленого фільму, навіть коли подруга кликала на зустріч, а я хотіла залишитися вдома.

Але кожного разу я твердо говорила:

– Ні, я цього не хочу.

І це було звільнення.

Одного разу я сиділа в кафе за чашкою капучино, насолоджуючись тишею, коли до мене підійшла жінка років 30.

– Вибачте, – сказала вона, – ви виглядаєте такою щасливою. У чому ваш секрет?

Я засміялася:

– Любіть себе. І ніколи не вибачайтеся за це.

Вона здивовано кивнула, але більше нічого не сказала.

Сьогодні мені 45. Я прокидаюся вранці й першою справою запитую себе: «Чого я хочу сьогодні?» Іноді це прогулянка парком, іноді читання книжки, а іноді просто сидіння на дивані з улюбленим серіалом.

І знаєте, що найважливіше? Я більше не почуваюся винною за це.

Моя сім’я теж змінилася. Діти стали самостійнішими, чоловік більше цінує мене, бо побачив, що я більше не готова бути тінню. І головне – я сама стала іншою. Я більше не шукаю схвалення в чужих очах.

Бо я люблю себе. І цього достатньо.

Джерело