В свої 50 років я залишилася сама, навіть моя донька, на яку я покладала великі надії, залишила мене і переїхала в Канаду до свого батька.

Я їй якось зателефонувала, питаю як справи, а вона мені каже, що вирішила осісти в Торонто. Я аж присіла від почутого, бо так ми не домовлялися, дочка поїхала в гості до батька, а вже там, під його впливом, передумала.

Свого чоловіка я дуже любила спочатку, ми одружилися ще студентами, я в медичному вчилася, а він на юридичному. Я вважала його ідеальним чоловіком, і саме з ним я планувала прожити все своє життя.

У нас народилася донечка, чоловік став відразу кар’єру будувати, а я вийшла на роботу вже після декрету. На його гроші я ніколи не чекала, хоча заробляв він дуже непогано. Я теж працювала, приносила всю зарплату додому, так що вистачало і на себе, і на дитину.

А чоловік, тим часом, за свої гроші будинок будував. І через 10 років ми вже жили в своєму особняку. Здавалося б, життя після цього мало б заграти новими барвами, але у нас, навпаки, все пішло шкереберть.

Чоловік часто затримувався на роботі, і приходив додому завжди знервований, навіть не хотів ні вечеряти зі мною, ні говорити. Тоді я і запідозрила, що, можливо, у нього хтось є.

Ми сіли з ним якось говорити, і я прямо спитала, а він прямо відповів, що так, він зустрічається з однією жінкою, але з сім’ї йти не планує, тому мені нема про що хвилюватися.

Але після його такого зізнання, я не те, що хвилюватися почала, та я ні їсти, ні спати не могла. Мене від чоловіка наче щось відкинуло. Я не хотіла ні їсти варити, ні прибирати, навіть повертатися додому у мене часто не було такого бажання, тому я йшла з роботи довго, спеціально заходила в магазини, а іноді і просто на лавочці в парку сиділа.

Чому я від нього не пішла? Бо боялася залишитися сама. Тоді мені це видавалося страшнішим, ніж просто бути жінкою, якій зраджує чоловік.

Все і далі так би тягнулося, якби одного разу чоловік не сказав, що їде в Канаду по роботі, але надовго, тому краще для нас обох буде, якщо ми розлучимося.

Вибору у мене не було, ми розлучилися, чоловік подався в Канаду, а я з донькою залишилася в нашому будинку. Чоловік цей дім з мого дозволу записав на доньку, сказав, що так буде справедливо. І я з ним погодилася, бо аж ніяк не думала, що моя рідна дитина мене колись з дому вижене.

Але сталося не так, як гадалося. Донька в Канаді щось там з моїм чоловіком собі обговорили, надумали, і вирішили, що вона залишається там, а будинок свій вона продасть.

Коли вона мені по телефону про це сказала, то я її із здивуванням запитала, а де ж я буду жити?

– Мамо, ти давно могла собі щось придбати, – зухвало відповіла донька. – Але не хвилюйся, тато пообіцяв, що купить тобі десь однокімнатну квартиру.

Чути таке від рідної доньки мені було дуже прикро, адже вони з чоловіком практично залишали мене на вулиці. Так, я розумію, що будинок чоловік будував за свої гроші, але в цей час я також працювала, і також заробляла, але свою зарплату я витрачала на себе, на дитину, на їжу, тому нічого і не відкладала.

Почуваюся я покинутою і нікому не потрібною. Будинок донька таки продала, а мені, як і обіцяли, купили невелику однокімнатну квартиру – в старому будинку і без ремонту.

Але навіть і це не найгірше. Нещодавно я стала бабусею, моя донька в Канаді народила дитину. Так мені про це чужі люди сказали, які бачили фото в соцмережах. Донька не вважала за потрібне повідомити мені, рідній мамі, про те, що тепер у мене є внучка.

Мені всього 50 років, а почуваюся я так, ніби моє життя втрачене. Прикро, коли найрідніші люди так себе поводять. Моя донька проміняла мене на гроші свого батька.

КІНЕЦЬ.