Зоя Іванівна глянула на годинник:

– О пів на сьому, а Гліба так і не забрали. У мене теж діти одні вдома, чоловік до восьмої вечора на роботі. Весняні канікули скінчилися, дітям завтра до школи. Коли я їх збиратиму?

Дістала телефон, в адресному рядку знайшла номер матері останньої дитини, яка залишилася в групі:

– Так, – пролунав якийсь зарозумілий жіночий голос.

– Жанно Анатоліївно, вам дзвонить вихователька Гліба. Він лишився сам. Ви коли його заберете?

– Зараз, зараз.

Відчувалося, що настрій у мами зіпсувався, схоже, у неї були справи важливіші, ніж забирати сина з садка.

– Гліб, збирайся! – наказала Зоя хлопчику. – Зараз за тобою мати прийде.

Радості на обличчі дитини від цього повідомлення не відчувалося. Він неохоче підійшов до своєї шафки і став незграбно збиратися.

– Давай я тобі допоможу! – Підійшла до нього вихователька.

Одягнула хлопця, зібралася сама.

– Глібе, ходімо!

Підійшли до виходу. Жінка, нічний сторож, глянувши на них, спитала:

– Що, забули хлопця?

– Забули, – кивнула своєму вихованцю на диван. – Посидь поки!

Дістала телефон і знову набрала номер його матері:

– Жанно Анатоліївно, ви де? Час уж, сьома година!

– Зараз буду, – пролунав невдоволений голос.

– Ось бувають такі матусі, – звернулася вихователька до нічного сторожа. – Їх навіть свої діти не хвилюють. Мені своїх після канікул до школи треба збирати. Я вся знервувалась!

– Зоя, ти йди додому! Я з ним посиджу.

– Дякую, Катю! Тоді я побігла.

Зоя Іванівна розуміла, що порушує інструкцію, але ж не вести дитину в поліцію, як за інструкцією?

– Щось твоя мамка не поспішає, – посміхнулася Катерина, дивлячись на похмурого хлопчика. – Хочеш цукерку?

– Так, – на обличчі дитини з’явилася посмішка.

– Тримай!

Хлопчик з’їв цукерку і, як здалося жінці, забув, що його досі не забрали із садка. Не витримавши, вона спитала:

– Тобі скільки років?

– Шість.

– О, так ти вже великий. Щось твоя мати не поспішає за тобою?

– Вона, мабуть, зайнята. У неї багато роботи, а я їй тільки заважаю.

Від цієї його фрази Катерина просто здивувалася. Прийшовши до тями, запитала:

– А тато? Бабуся? Вони чому за тобою не прийшли?

– Немає в мене ні тата, ні бабусі, тільки мама. Вона постійно лається, каже, що замучилась зі мною.

– Зараз вона прийде за тобою, я її сама посварю.

– Не треба, тітко, – хлопчик навіть злякався. – Вона відразу розсердиться і почне лаятись і покарає мене.

– Що ж твоя мама така сердита, – Катерина глянула на годинник. – І щось зовсім не поспішає.

Хлопчик усміхнувся. Схоже, перспектива залишитись тут його більше влаштовувала, ніж йти додому.

– Що вдієш? Давай знайомитися, – простягла руку. – Мене звуть тітка Катя.

– Мене – Гліб, – по-дорослому промовив хлопчик і потиснув руку.

– Глібе, ти хлопчик великий. Подивися поки що на монітор, – вона вказала на екран відеоспостереження, – а я перевірю, чи всі двері зачинені. Як побачиш на екрані мене, помахаєш рукою.

Катерина повернулася. Хлопчик уважно дивився на екран, обернувся і радісно крикнув:

– Я вас бачив.

– Молодець!

Жінка глянула на годинник, уже восьма:

– Що ж мені з ним робити? Зателефонувати завідувачці? Зою підведу. Гаразд, нехай посидить, – ніжно посміхнулася. – Який гарний хлопчик.

Катерині вже тридцять п’ять. Жили вона з матір’ю у двокімнатній квартирі. Чоловіка в неї не було, з цим вона вже змирилася. Мало того, що не гарна, то ще й дітей не може мати.

Освіти немає. Ось вона й працювала сторожем у садку, добу через дві. Мама її теж працювала. Жили не багато, але на життя грошей вистачало.

Ось тільки щастя у них у будинку не могло оселитися. Зараз жінка дивилася на хлопця і думала:

– Чому я не маю такого синочка? Я все зробила б, щоб він був щасливим. А цій мамі він схоже зовсім не потрібен. Час уже – дев’ята година. Він, мабуть, голодний? Повечеряємо разом.

– Глібе, хочеш їсти?

– Хочу.

– Я теж. Піду приготую, а ти поки дивися на екран. Хтось завжди повинен стежити, що діється навколо садка.

Повечеряли. За хлопчиком ніхто так і не прийшов.

– Ну, що, Глібе, настав час спати. Залишишся тут ночувати?

– Залишуся, – було видно, що хлопчик зрадів цьому.

Катя постелила йому на дивані, вмила і поклала спати. Тихо заспівала колискову, і він заснув, а жінка ще довго дивилася на сплячого хлопчика.

До ранку про дитину ніхто так і не згадав.

– Гліб, вставай! – Жінка ласкаво потріпала його за плече.

Він різко схопився, але побачивши Катерину, посміхнувся і притулився до неї чолом. Жінка по-материнськи обійняла його, поцілувала в верхівку:

– Пішли вмиватися!

Вмившись, пішли до групи. Там уже когось із дітей привели:

– Де твоя шафка? – Запитала Катерина.

– Ось.

– Давай складу твої речі! Одягай сандалики!

– Все! – хлопчик радісно посміхнувся, ніби бажаючи показати, як він це швидко зробив.

– Молодець! Іди до гурту!

Проводила його поглядом. Повернулася, щоб вийти і… її мало не збила вродлива молода жінка. Та зазирнула в групу, посміхнулася і пішла назад, мало не збивши Катерину вдруге.

«Чи не матуся Гліба? – майнула в голові Каті. – Нелегка видно доля у хлопця. Цілу ніч пробув у мене, і ніхто цього не помітив».

Минуло два дні. Катерина прийшла вранці, почала приймати зміну у своєї колеги.

Вхідні двері відчинилися і увійшла та красива молода жінка, яка мало не збила Катерину два дні тому. За руку вона вела… Гліба.

– Мамо, це тітка Катя! – закричав хлопчик.

– Ходімо швидше! Я запізнююся, – грубо промовила та й, буквально поволокла хлопця до групи.

Він обернувся, зустрівся поглядом з Катериною і стільки смутку було в цьому погляді.

Увечері Катя чекала, коли прийде та жінка, щоб поговорити з нею. Настав вечір. Та зайшла, і сама підійшла до неї:

– Ви Катерина?

– Так, а ви, як я розумію, мати Гліба.

– Так, ви правильно розумієте. У мене до вас пропозиція.

– Яка? – Такий поворот розмови здивував Катерину.

– Мені треба відлучитися з міста на пів року. Давайте я оформлю на вас опіку над моїм сином на ці пів року і заплачу сто тисяч гривень. Це навіть більше, ніж мінімальний прожитковий мінімум. Гліб цей час проживе з вами, а далі буде видно.

– Я не знаю…

– За два дні, коли буде ваша зміна, я підійду вранці.

Хвилин п’ять Катерина сиділа, дивлячись на одну точку, але з коридору вибіг Гліб і кинувся до неї:

– Тетко Катя, візьміть мене до себе!

Вона обійняла хлопця і заплакала.

Наступного ранку Катерина прийшла додому навантажена, що не сховалося від матері.

– Доню, що трапилося?

– Мамо, я тобі розповідала про хлопчика з садка, що ночував у мене, – вона замовкла, не знаючи, як усе пояснити матері.

– Тепер його мати пропонує мені оформити над ним тимчасове опікунство на пів року. Каже, що все сама зробить, у неї, мабуть, зв’язки там є. Вона обіцяє сто тисяч за ці пів року.

– Катю, ну як же так?

– Мамо, давай візьмемо його! Він такий гарний! Він же до нашого садка ходить. А вечорами хтось із нас буде з ним. Ми наші робочі графіки узгодимо.

– Гаразд, доню, давай візьмемо. Буде в мене онук, хоч пів року.

Ця Жанна, дійсно, протягом місяця все залагодила, і в Гліба з’явилася інша мама та бабуся. До бабусі він одразу почав так звертатися, просто іншої у нього не було, а ця – така гарна та добра.

А ось Катю назвати мамою у нього довго не виходило, видно свіжі були спогади про колишню маму.

Але у вересні Гліб перейшов до підготовчої групи і в них з’явилася нова вихователька. Вона була новою не тільки в їхній групі, а й у садочок працювати щойно влаштувалася.

Увечері, коли приходили забирати дітей, вона у всіх дітей питала: хто за тобою прийшов? Прийшла й Катя.

– Глібе, хто за тобою прийшов?

Хлопчик на мить розгубився, але радісно вигукнув:

– Мама!

Так Катя стала йому “справжньою” мамою.

Але…

У листопаді повернулася Жанна. Вона увійшла до їхньої квартири і, криво посміхаючись, промовила:

– Привіт, Гліб! Йди до мами!

Але хлопчик сховався за бабусю.

– Ну, то що робитимемо? – гостя по-господарськи пройшла до кімнати і сіла на диван.

– Жанно, залиш його нам! – Попросила Катя.

– Тимчасове опікунство закінчилося. Платити я вам більше не маю наміру. Бажаєте залишити його у себе? Пропоную такий варіант: мене позбавляють материнських прав, а ти, Катю, усиновлюєш його. І ми розлучаємось назавжди. Згодні!

– Згодна! – одразу відповіла Катя.

– Згодна! – повторила бабуся.

Новий рік вони зустрічали втрьох, – бабуся, мама та син, – радісні та щасливі. Бо кажуть, як Новий рік справиш…

Як вам такий розвиток подій? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?