У нас велика різниця у віці із чоловіком. Мені потрібні гарантії: все, що ми з ним нажили разом, залишиться мені та нашим спільним дітям. А його сини від попереднього шлюбу не претендуватимуть на нашу житлоплощу.

Андрію нещодавно виповнилося 68 років, мені 47. У шлюбі ми 18 років та два роки ще жили без розпису.

До мене в Андрія була родина. З першою дружиною він прожив 13 років, але вирішили розійтися, оскільки колишня дружина поїхала за кордон та забрала дітей із собою.

Андрій захотів залишитися на батьківщині та продовжити розвивати свій бізнес. Від тієї дружини він має двох синів. Їм більше 30 років і вони живуть самостійним життям. Усі вони мешкають в Європі.

Я їх бачила тільки на свята, спілкуємося шанобливо, але тримаємося на відстані. Мій чоловік залишив кожному синові по квартирі, старшому додатково допоміг сплатити будинок у Німеччині. Загалом, допоміг він їм більш ніж достатньо.

У нас з Андрієм теж є спільні діти: дочка та син. Доньці скоро 18, синові 15. У шлюбі ми придбали 2 ділянки з будиночками на півдні країни та просторий будинок у центрі міста. Решта всіх заощаджень у чоловіка крутяться у бізнесі, частину він поклав на депозити для наших дітей.

Андрій здоровий як бик у всіх відношеннях. Але вік все ж таки не як у юнака. У наш час може статися все, що завгодно, і якщо я раптово втрачу чоловіка, то на його спадок відразу злетяться його старші сини.

Нерухомість, яку він купував синам, одразу оформлював на них. Наші ж усі будинки з ділянками та квартира куплені у шлюбі, хоч і оформлені на мене.

Зрозуміло, що після того, як чоловіка не стане це буде вважатися спільно нажитим майном і автоматично буде поділено між усіма дітьми Андрія.

Чоловік просить мене не хвилюватися завчасно. Він упевнений у своїх старших дітях і вважає, що вони не будуть претендувати на спадщину у разі чого. Він словесно з ними про це домовився.

А я не можу довіряти нікому, особливо у питаннях спадщини. Скільки я історій знаю, як родичі судяться, і підступи замислюють один проти одного, аби отримати частку.

І ці теж одразу підуть до нотаріуса і заявлять про свої права. А мої діти залишаться, зрештою, біля розбитого корита.

Я в жодному разі не чекаю смерті чоловіка. Мені добре з Андрієм, і я дуже хочу прожити з ним ще багато років. Але в житті буває всяке, тому потрібно заздалегідь готуватися до всього, щоби потім родичі не мучилися з розподілом нерухомості.

Мені здається справедливим, якщо після нас наша квартира, ділянки та все, що ми нажили з чоловіком за останні 20 років, перейде у володіння наших доньок та синів, а не комусь ще.

Якщо виходити з біологічних особливостей мене та чоловіка, то логічніше йому зараз подбати про своїх дітей. За двох перших він вже попіклувався, настала черга наших.

Для Андрія тема заповіту дуже неприємна. Він постійно її намагається уникнути. Каже, що зараз напише заповіт і тим самим накликає лихо на своє життя.

Взагалі з віком він став більш забобонним та дратівливим з приводу теми спадщини, заповіту та смерті. Я до цього ставлюся абсолютно нормально, адже смерть – це частина нашого життя.

“Всі ми колись помремо, але давай, поки ми ще в тілі, подбаємо про нащадків. Давай полегшимо життя нашим дітям, щоб не довелося їм сваритися зі старшими синами за наше майно”. – Переконую я чоловіка.

У дітей Андрія від першого шлюбу та у наших дітей велика різниця у віці. Якщо раптово його не стане, то мій син і дочка залишаться у вразливому стані.

У тих за плечима життєвий досвід, гроші, зв’язки та нерухомість за кордоном. А у моїх що? Таткові обіцянки та пирхання про те, що не варто квапити події.

То я не кваплю. Все станеться тоді, коли настане час. Однак без заповіту та чіткого юридично оформленого плану розподілу спадщини, не вийде мені та нашим дітям жити у мирі та спокої.

У мене закінчуються аргументи, щоб переконати Андрія скласти заповіт зараз. Якщо я починаю частіше підіймати цю тему, він злиться і підозрює мене в тому, що я хочу скоріше його позбутися.

Мовляв, він напише заповіт, а наступного дня я нагодую чоловіка отруєною вечерею. Або замовлю його кілерам. До такого божевілля доходять мої спроби поговорити з Андрієм про важливе. Як бути?

КІНЕЦЬ.