Мені ніколи не смакувало у свекрухи в гостях, але я їла і мовчала, бо не хотіла образити маму Антона. І лише на Новий рік я зрозуміла, в чому ж криється причина.

Ми приїхали до Валентини Ігорівни завчасно, щоб допомогти приготувати все до столу. І все б нічого, та коли свекруха вилила в унітаз прокислий борщ, і не миючи каструлю, почала варити в ній овочі на олів’є, мене ледь не перекосило.

– Еее, може краще помити? – запитала я, намагаючись говорити спокійно, хоч всередині все кипіло.

– А для чого, масніший салат буде!, – засміялася вона і продовжила свою роботу.

Я отетеріла, дивлячись на це диво кулінарної “економії”. Усі мої ілюзії щодо її кухонної майстерності зникли, як дим. Мій чоловік Антон тим часом щось лагодив у ванній, а близнюки розбіглися по квартирі, досліджуючи все на своєму шляху.

– Ой, не говори дурниць, краще подай мені ту велику миску, – звернулася Валентина Ігорівна, витираючи руки об брудний рушник, який, здається, лежав на кухонному столі ще від минулого тижня.

Я прислухалася, але не могла пересилити себе підійти до шафи, де стояв посуд. Усюди панував хаос – обгризені кісточки на тарілках, старий хліб поруч із розплавленим маслом, а на плиті – каструля з загадковим вмістом, який нагадував усе, тільки не їжу.

– Валентино Ігорівно, можливо, я почищу картоплю? – запропонувала я, сподіваючись зайняти руки й відволіктися від огиди.

– Та я вже почистила! От у мисці лежить. Бери! – вона махнула рукою на якусь запорошену миску.

Я підняла очі до неба, сподіваючись, що моє обличчя не виказує всього, що я думаю. Взявши картоплю, вирішила хоча б порізати її якнайшвидше, щоб уникнути будь-яких дискусій. Але далі було тільки гірше. Свекруха взяла ковбасу для олів’я, витягнула її з холодильника й почала різати прямо на тому ж рушнику, яким щойно витирала руки.

– Ви знаєте, я привезла вам в подарунок нову дощечку для нарізки. Давайте я скористаюся нею? – обережно запропонувала я.

– Ой, що ти вигадуєш! У мене завжди так було, і всі здорові, – відмахнулася вона, навіть не дивлячись на мене.

Я перевела погляд на Антона, який нарешті з’явився з ванної. Його обличчя було таким же втомленим, як і моє, але він лиш усміхнувся:

– Все гаразд, Людо? – запитав він, підходячи до мене.

– О, просто чудово. У мене стільки нового досвіду сьогодні, – буркнула я, зиркаючи на свекруху.

Після того, як я побачила, як Валентина Ігорівна вимішує салат руками, не помивши їх після того, як гладила кота, я зрозуміла – більше жодного разу я нічого тут їсти не буду. Навіть ковбасу, навіть цукерку до чаю.

Святковий стіл виглядав, м’яко кажучи, строкато. На ньому було все – від давно забутих на холодильнику канапок до млинців, які вона чомусь зберігала в морозилці, а потім розігрівала в мікрохвильовці разом із пластиковими контейнерами. Усе це перемежовувалося з кришками, пляшками з-під лимонаду й запахом оселедця, який стояв поруч із пирогами.

– Їжте, діточки, все свіже! – щебетала Валентина Ігорівна, розкладаючи на тарілки “салат”.

Діти подивилися на мене з проханням у очах, і я ледь не зареготала від ситуації.

– Мамусю, ми ж можемо їсти тільки печиво, правда? – запитав один із близнюків, і я ледь встигла сказати:

– Так, тільки печиво. Воно ж з коробки, – підморгнула я.

Коли ми повернулися додому, я сіла за стіл і вдихнула. Антон мовчав, але я знала, що йому не дуже хотілося цього святкування.

– Ти ж знаєш, що більше я нічого там не їстиму? – сказала я, глянувши на нього.

– Знаю, – усміхнувся він.

– Думаю, і я теж.

Тепер я задаюсь питанням – чи варто пояснювати свекрусі, чому ми більше не хочемо святкувати в неї? Чи краще вигадати якусь іншу причину? Друзі, що б ви зробили на моєму місці?

Джерело