Мені ніколи й на думку не спадало, що найважче в житті буде не вийти заміж, а отримати благословення мами. Я Юля, мені 27, і я закохалась у Миколу.

Він старший на 10 років, розлучений і має доньку. Для мене це дрібниці, але для моєї мами – трагедія вселенського масштабу. І знаєте, що найважче?

Я все життя була її гордістю, а тепер відчуваю себе зрадницею лише через те, що обрала не того, кого вона собі нафантазувала мені в наречені. Вперше в житті мама не стоїть на моєму боці.

– Юлю, отямся, – сварилася вона того вечора, коли я вперше наважилася заговорити про Миколу. – Ти ще молода! Ти заслуговуєш на чоловіка без хвостів і валіз!

Я мовчала, обмацуючи пальцями чашку з чаєм. Хвости й валізи… Хто зараз без них?

– Мамо, я його люблю, – обережно прошепотіла я.

Вона зойкнула.

– Любов – це квіти й співи лише перший рік. А далі? Далі житимеш із його проблемами!

– А як щодо того, що я буду жити з людиною, яка мене цінує? – не витримала я.

Мама зітхнула так важко, що ледь не зірвала фіранки на кухні. Було видно, що їй не вистачає аргументів. А мені не вистачало маминої підтримки.

Наступного дня я покликала Миколу в гості. Було б смішно, якби не було так сумно: мама заздалегідь виставила на стіл старі чашки й тарілки – ті, які навіть собака у нас обминав боком.

Микола приніс квіти.

– Для вас, пані Олено, – щиро усміхнувся він.

Мама взяла букет двома пальцями, наче там була кропива.

– Дякую… – промовила так, ніби він їй борг приніс, а не квіти.

Я червоніла, мені хотілося провалитися під підлогу.

– Миколо, розкажи трохи про себе, – криво всміхнулась мама.

Я знала цей тон. Це не “розкажи”, це “виклади свою кримінальну справу”.

– Я працюю будівельником. Маю донечку Лізу, їй 6 років. Люблю рибалити. Мрію про дім за містом.

– А де була мрія, коли руйнував свій перший шлюб? – миттєво вколола мама.

Я рвучко піднялась.

– Мамо!

Але Микола лиш усміхнувся спокійно:

– У житті не все йде за планом. Іноді навіть найкращі наміри закінчуються невдачею.

Його спокій мене розчулив більше, ніж будь-які обіцянки.

Після тієї вечері мама тиждень не телефонувала. Я ходила, мов на голках. А потім сама не витримала й прийшла до неї.

– Мамо, чому ти так упереджено ставишся до нього?

Вона довго мовчала, крутила в руках серветку.

– Бо я не хочу, щоб ти мала життя, як я…

Я здригнулася. Вперше мама заговорила про себе, а не про мене.

– Мама, але я – це не ти. Я хочу будувати своє щастя.

Вона зітхнула.

– Ти навіть не уявляєш, скільки болю може принести любов до не тієї людини.

Я дивилася на неї і вперше бачила – не залізну жінку, а вразливу, стомлену маму, яка колись теж мріяла про щастя.

З Миколою все складалося чудово. Він став не просто коханим, а підтримкою й другом. Він умів слухати, розуміти мої страхи й не тиснути. Одного вечора я навіть ризикнула:

– Хочеш познайомитись із Лізою?

– Я дуже хочу, – м’яко сказав він.

І ми зустрілися в парку. Ліза виявилась маленькою сміхотункою з хвостиками й вічно розмазаним морозивом на носі. Я подивилася на них обох – і зрозуміла: ось воно, моє життя.

Коли я знову наважилася запросити маму на розмову, вона прийшла, насторожена, мов їжачок.

– Мамо, я хочу тобі щось показати, – сказала я і простягнула їй фото, де ми з Миколою й Лізою тримаємося за руки й усміхаємось.

Мама довго дивилася на фото. Я бачила, як в її очах борються два світи: старий, де все мало бути “як треба”, і новий, де головне – любов і взаємна повага.

– Ви щасливі? – нарешті запитала вона.

– Так, мамо, ми щасливі.

Вона зітхнула і вперше за весь цей час лагідно погладила мене по голові.

– Тоді, може, і я зможу з часом це прийняти…

Я обняла її, і ми обидві плакали: кожна по-своєму.

Життя рідко складається за ідеальним сценарієм. Іноді людина з валізою проблем виявляється тим, хто принесе у твоє життя найбільше щастя. А іноді найбільша битва – це не за кохання, а за розуміння найближчих.

Скажіть, а ви б ризикнули стати на бік кохання, навіть якщо б ваші рідні були категорично проти?

Джерело