Мені двадцять сім років я працюю менеджером магазину косметики. Щоб гідно заробляти, зазвичай я беру багато змін і працюю практично нон-стоп. А кілька місяців тому я вийшла заміж. Звичайно я кохаю свого чоловіка. Але й думка про те, що можна буде нарешті трохи розслабитися і спертися на сильне чоловіче плече, мене теж не покидала.

Ми з моїм чоловіком Дімою дуже різні. Якщо я ідеально підходжу на посаду менеджера з моєю відповідальністю та точністю у роботі, то він людина творча. Закінчив музичну консерваторію і зараз виступає на різноманітних заходах.

Коли ми познайомилися, він був музикантом-початківцем. Співав і грав на гітарі. Але за час наших стосунків аж до весілля я бачила його розвиток. Діму почали запрошувати на різні заходи та вечірки виступити зі своєю програмою.

Я дуже ним пишалася і вірила в його успіх. Ну а сам Діма переконував мене, що скоро ми станемо мало не мільйонерами. Він навіть хотів стати справжньою знаменитістю та взяти участь у якомусь телевізійному шоу.

При цьому заробляв мій чоловік, як і раніше, мало. Але мене це не надто хвилювало. Я ніколи не мріяла вийти заміж за ходячий гаманець. Нехай краще людина буде перспективною і з амбіціями, які колись вистрілять. Діма був саме таким. Він мав талант та займався справою свого життя і в нього добре виходило. А успіх, у який ми всі вірили, був не за горами.

Нещодавно мене підвищили на роботі та зробили старшим менеджером. Я спочатку хотіла відмовитись, бо й так працювала майже без вихідних.

Але потім зрозуміла, що хочеться і на відпочинок з’їздити, і гарного одягу прикупити та ще відкласти щось. Коротко кажучи, витрат було багато. А у Діми замовлень на виступи останнім часом поменшало. Тому мені довелося погодитись на нову посаду.

Я почала працювати ще більше. Втома накопичувалася, а думки про те, що успіх мого чоловіка все не приходить, почали відвідувати мене дедалі частіше. Якось я повернулася з чергової складної зміни та побачила, що Діма валяється на дивані. Виглядав він так, ніби того дня на вулицю не виходив взагалі.

– Ну що, як день минув? – Запитала для початку я.

Діма у фарбах описав свої прийоми їжі, переглянуті фільми та розмови телефоном з друзями. Я відчула, що потихеньку заводжуся.

– А що там із виступами? Ти казав, що зараз ось-ось вже розпочнеться сезон заходів. Тільки якось цього непомітно, – натякнула на його неробство я.

– Ну що я можу вдіяти, поки нічого не пропонують, – спокійно відповів чоловік.

– Дімо, а ти щось робиш, щоб тобі запропонували? Можна займатися просуванням твого профілю в інтернеті, дзвінками до будь-яких агентств з просування молодих талантів.

Та хоча б взяти й подзвонити самому якимсь замовникам, щоб вони про тебе довідалися. А ти займався нісенітницею весь день. Знаєш таку фразу – “під лежачий камінь вода не тече”? – Вже на підвищених тонах заявила я.

– Ну ні, ще я принижуватимуся і дзвонитиму їм! Артист не повинен проситись виступити десь. Це замовники мають до мене звертатися. За мене каже мій талант і портфоліо, – впевнено пояснив мені Діма.

– Ти мені вибач, звичайно, але ти начебто не Майкл Джексон, щоб твої талант і портфоліо говорили за тебе, – суворо сказала я.

Сказати, що чоловік образився на мене нічого не сказати. Люди творчі взагалі дуже недовірливі. Я знала, на що йшла. Але при цьому сподівалася, що хоч цим влаштую йому невеликий “струс”. А якщо і після цієї розмови Діма не зробить жодних висновків і не почне у професійному плані ворушитися, то моя позиція стане жорсткішою.

КІНЕЦЬ.