Олена була чудовою дівчиною. Вона сама все життя в місті прожила, але їй дуже подобалося приїжджати з Ігорком до нас у село. Їй подобалася атмосфера й іноді вона говорила, як було б класно хоч місяць-другий пожити в такій природі, коли поруч поля і річка, і гриби восени можна збирати, а влітку – ягоди. Вона ще й писати щось для себе намагалася, а сільський будиночок дуже сприяв появі натхнення.

Я була рада, що в сина з’явилася така дівчина, що ми з нею як подруги. І я сама хотіла, щоб Ігор якнайшвидше їй освідчився і влаштував нам зустріч із її батьками.

Заради знайомства зі сватами нам довелося їхати в місто, а не їм до нас. Я з першого погляду багатоповерхівку, в якій вони жили, зрозуміла, що люди небідні.

Під’їзд був зовсім не як у моєї рідної сестри, що в хрущовці жила. Тут усе було дорого-багато, і у квартирі взагалі страшно було дихати – картини на стінах, вази дивовижні.

Батьки Олени були не дуже раді нашому приїзду. Усе якнайшвидше закінчити хотіли. Але найбільше мені не сподобалося, як кривилася мама Олени, коли ми у своїх шкарпетках по її дорогущих килимах ходили.

Зустріч пройшла буквально за півгодини – познайомилися і досить.

Уже коли ми збиралися, проводжати нас вийшла майбутня теща Ігоря, і вона дала нам із чоловіком якийсь пакет. Заглянувши туди, я виявила десять пар нових шкарпеток.

– Це як благодійність, ми завжди таким займаємося. Можете взяти, щоб у дірявих не ходити, – сказала жінка.

Не знаю, як у таких людей змогла народитися така хороша й тактовна дівчина. Свати просто свині, а не люди, хоч і багаті.

Усе ще хочу, щоб Ігор одружився з Оленою, але сватів хочеться бачити якомога рідше, а бажано і зовсім ніколи. Багаті, але безкультурні люди вони.

КІНЕЦЬ.