Я сиділа за обіднім столом на кухні свекрухи й сильно нервувала. Я не знала на яку тему розмовляти з Валентиною Ігорівною.

Перше наше знайомство відбулося на весіллі. Ми обмовилися парою фраз і навіть встигли взяти участь у кількох спільних конкурсах.

Тоді мати Сергія здалася мені простою та легкою у спілкуванні жінкою, але зараз, сидячи навпроти неї, я переживала.

Свекруха помітила незручність з мого боку, та приязно посміхнулася.

– Таня, я знаю, що ти у відділі кадрів працюєш, а чим ти у вільний від роботи час займаєшся? – несподівано спитала свекруха.

Моє обличчя почервоніло. Я мимоволі облизала висохлі від хвилювання губи.
– Читаю, телевізор дивлюся, – ледь чутно відповіла я.

– Ну, це багато хто робить. Хобі у тебе якесь є? – Вона склала руки на стіл і витріщилася на мене.
На мить на кухні запанувала тиша. Я, здавалося, не зовсім зрозуміла, що в мене спитала свекруха.

– В’яжу, – здавленим голосом відповіла я.
– Та ти що? Яка молодець! Що саме в’яжеш? Серветки чи речі? – поцікавилася вона.

– Все, – видавила я з себе посмішку.

Мої слова дуже зацікавили свекруху. Вона почала розпитувати мене, чи давно я в’яжу і що вже встигла зв’язати.

Я, яка й знати не знала, як виглядають спиці, почала брехати на ходу, та розхвалювати себе.

– Ось ти молодець! А я все життя хотіла навчитися в’язати, та то часу, то терпіння не вистачало, – нарікала вона. – Слухай, принеси на наступні вихідні свої роботи.

Сергій, слухаючи нашу розмову, із подивом зазначив, що я, виявляється, в’яжу.
– Не забудь тільки, – проводжаючи нас до дверей, нагадала свекруха.

– Так, так, я пам’ятаю, сьогодні ж покладу все на чільне місце, щоб не забути, – запевнила я.
Коли ми залишили її квартиру, Сергій здивовано подивився на мене.

– Я й не знав, що ти, виявляється, в’яжеш. Оце я чоловік! – Здивовано свиснув він. – Ти ніколи не казала…

Я у відповідь лукаво усміхнулася Сергію і нервово засміялася. Мій сміх насторожив чоловіка.
– Обдурила? – Нарешті дійшло до Сергія. – Серйозно? Ти обдурила маму? Навіщо?

– А що я мала зробити? Валентина Ігорівна спитала, яке у мене хобі. Довелося сказати перше, що спало на думку, – розвела я руками.

– Ошаліти! – задумливо свиснув чоловік. – Як ти тепер збираєшся виплутуватись? Що показуватимеш? Якщо ти думаєш, що мама забуде про твоє хобі, то можеш навіть на це не сподіватися.

– Я ні на що не сподіваюся, – посміхнулася я. – Так, я все вигадала. Але вона ніколи не дізнається про мою брехню. Я купуватиму в’язані речі й видаватиму за свої. Тож твоя мама ні про що не дізнається.

Сергій поставився до моїх слів з великою недовірою. Він був упевнений, що одного разу моя брехня буде розкрита.

– Не панікуй! – твердо заявила я. – Я теж не пальцем роблена. Себе розкрити не дам.
Чоловік осудливо похитав головою і тут йому на думку спало несподіване припущення.

– Що ти робитимеш, якщо мама попросить тебе навчити її в’язати? – приголомшив мене своїм припущенням Сергій.

Я зблідла і нервово проковтнула грудку, що встала у горлі. Про такий розклад я навіть не подумала.

– Скажу Валентині Ігорівні, що зайнята на роботі, та не можу її вчити. Навіть знайду гурток, де цим займаються. Взагалі не бачу проблем, – я відразу знайшла, що відповісти.

– Все одно не розумію, навіщо треба було брехати? – здивовано промовив Сергій.
– Хотіла справити на твою маму гарне враження, – пояснила я свою поведінку.

– Навіщо? – посміхнувся чоловік і голосно засміявся. – Ти вже одружена зі мною. Це нічого не змінило б.

Він ніяк не міг зрозуміти, навіщо мені так треба було сподобатися його матері.

До вихідних днів я пробіглася місцевими магазинами й накупила купу в’язаних виробів, починаючи з серветок і закінчуючи светром.

– Ну, як тобі? – Я з гордістю показала свій улов.

– Ось мама подивиться на все це і замовить у тебе купу речей, що тоді робитимеш? – Стримуючи сміх, поцікавився Сергій.

– Ой, замовлю в когось, – засміялася я. – Немає проблем, що не вирішуються. Зате твоя мама думатиме, що я майстриня.

– Ага, але мені здається, що ти й сама вже в це повірила, – пожурив мене чоловік.
На вихідних ми вирушили до Валентини Ігорівни, яка зустріла нас гарячими пиріжками.

– Принесла? – з надривом спитала свекруха.
– Принесла! – гордо відповіла я і почала витягувати з пакета куплені у магазині вироби.

Валентина Ігорівна кинулася до них і стала з цікавістю розглядати мої покупки.

– Майстриня ти у нас! Молодець! – нахвалювала вона. – Синку, Тетяна нас без в’язаних шкарпеток і рукавичок у зиму точно не залишить! Не невістка у мене, а золотце!

Я світилася від щастя і трохи червоніла від слів похвали з боку свекрухи.

Сергій тільки безглуздо посміхався, скосивши на мене очі, бо я була задоволена своєю порожньою брехнею.

Вдосталь намилувавшись в’язаними виробами, Валентина Ігорівна повернула все мені.
– Все дуже гарне! Ти молодець!

– Якщо вам щось сподобалося, забирайте, – запропонувала я свекрусі.
Вона не відмовилася і забрала собі в господарство, більш ніж половину в’язаних виробів.

– Тетяно, якщо ти матимеш час, зв’яжи, будь ласка, лавандовий шарфик. Я заплачу, скільки потрібно, – попросила вона, чим сильно приголомшила мене.

Однак я не показала вигляду і запевнила, що обов’язково виділю час на шарфик. Я вирішила провернути все за старою схемою. Я сходила в магазин і знайшла там лавандовий шарф.

Найближчими вихідними я відвезла Валентині Ігорівні замовлений аксесуар.

– Краса! Треба ж, як ти в’яжеш добре! – свекруха натішитися не могла на подарунок, тим більше, що я з неї грошей не взяла. – Ой, а що це? – Додала вона і збоку шарфика зірвала червону липучку з ціною.

– Чотириста гривень, значить, коштує? – усміхнулася свекруха. – Купуєш, виходить? Не в’яжеш? Напевно, і спиці не знаєш, як виглядають?

Я почервоніла від сорому, мов рак. Я не знала, які слова підібрати, та як виправдатися.

– Не хвилюйся, – несподівано промовила вона. – Ти не одна така. Я ось теж хотіла свекрусі сподобатися і брехала, що вмію добре готувати, а сама в їдальні місцевій все купувала.

– Проте, за два місяці вона мене розкрила. Я саме набирала в їдальні чергову їжу, а Вікторія Павлівна прийшла туди поїсти. Ось так все й розкрилося, – засміявшись, додала вона.

– Вибачте, – понурившись, посміхнулася я. – Більше такого не повториться. Просто зморозила перше, що спало на думку, а потім правду було вже пізно говорити…

– Давай краще чай пити! – Валентина Ігорівна покликала мене за стіл. – Тільки адресу мені магазинчика скинь, де купувала, хочу туди теж навідатися, може, щось і куплю.

Звісно, мені було соромно за свою брехню, я була приголомшена своєю витівкою! Але водночас, я була вдячна свекрусі за її розуміння, та добре до мене ставлення!

З цієї миті ми з нею стали товаришувати, як рідні люди! Якщо і пригадували мою “брехню”, то тільки, щоб пореготати!

А могло ж все обернутися на гірше, якби вона не була мудрою жінкою! Так що з брехнею я зась! А ви що скажете про мій вчинок? У когось була схожа ситуація?

КІНЕЦЬ.