У нашій квартирі, як то кажуть, жіноче царство. Живемо утрьох: я, моя дочка та моя матір.

Батька моєї дитини звуть Олександр. З ним ми почали жити разом, коли дізнались про вагітність. Та після народження малюка навіть року не прожили, як вирішили, що точно не підходимо один одному. Тому краще для всіх було просто розійтись. Так ми і зробили.

Доньку я страшенно люблю, хоч  із її татком у нас не склалось. Ми проводимо багато часу разом, граємось. А моя мама в цей час займається власним бізнесом, який годує нашу сім’ю. В цей час я також працюю на благо цієї справи. А саме веду всю звітність прямо з дому.

Ось минулого місяця я ходила на лінійку, приурочену святу Першого дзвоника. Там ненароком і зіткнулась поглядом з Олександром. От кого-кого, а його я точно не очікувала там побачити, ще й серед натовпу батьків першокласників.

Із моєю дочкою Саша ніколи не зв’язувався, лише інколи присилав подарунки на великі свята і День народження. На той момент мені дуже хотілось, щоб Ліля не впізнала батька, проте по дорозі додому вона запитала у мене:

– Мамо, а ти така сумна, бо побачила його?

– Так, бо він навіть не підійшов до тебе, хоча прекрасно нас бачив. Тобі ж образливо?

– Ні, зовсім не образливо!

– Як так? Хіба тебе не зачепило, що він привів на свято іншу дівчинку, а тебе не помічав?

– А чому це має мене засмучувати? Було б незручно, якби він зробив це. Мені вистачає твоєї та бабусиної любові. А він, якщо хоче, то нехай любить ту дівчинку. Мені його прихильність не потрібна зовсім. Можливо, та дівчина не має стільки любові від рідних, скільки я маю її від вас.

Ніколи в житті я не думала, що моя Лілічка така розумна дівчинка. Тепер я за неї спокійна.

КІНЕЦЬ.