Мені було лише сімнадцять, коли я вперше побачила Антона. Його веселі очі та смілива посмішка одразу привернули мою увагу. Ми швидко стали нерозлучними, приділяючи кожну вільну годину один одному. Зараз мені двадцять шість, і ми все ще разом, але життя ускладнилося.

Після всього цього часу ми так і не одружилися. І річ навіть не в нас, а в наших батьках, які не схвалюють наш союз. Мої батьки вважають, що Антон не досяг достатнього становища у житті, щоб забезпечити мені майбутнє, а його сім’я думає, що я не підходжу для їхнього сина за соціальним статусом.

“Чому вони не можуть просто порадіти за нас?” – спитала я Антона одного разу, коли ми сиділи на старій дерев’яній лавці

у нашому улюбленому парку. “Вони просто бояться нового, невідомого”, – відповів він, взявши мою руку. “Але це наше життя, і ми повинні самі вирішувати, як його прожити.”

Ці слова звучали як мантра протягом усіх цих років, але тепер я відчувала, що настав час діяти. “Може, нам просто поїхати? Почати все з нуля, де нас ніхто не знає?” – Запропонувала я якось, дивлячись на вогні нічного міста.

Антон замислився на мить. “Це звучить спокусливо, але ми не можемо втекти від усіх наших проблем. Давай краще спробуємо ще раз поговорити з ними.

Разом.” Так ми зробили. Ми організували вечерю, запросивши обидві наші родини. Той вечір був сповнений напружених мовчань і важких поглядів,але до кінця обговорення ми донесли свою точку зору. “Ми кохаємо один одного, і хочемо бути разом,” – сказав Антон, і його голос не здригнувся.

“Ми сподіваємося на ваше благословення, але з вашим благословенням чи без – ми будемо разом.” Того вечора наші батьки не сказали жодного слова у відповідь, але в їхніх очах я побачила відображення того розуміння, якого ми так довго чекали.

Вони побачили нашу любов і рішучість бути разом, попри все. І хоча вони не дали нам чіткої відповіді, ми відчули, що зробили правильний крок у напрямку нашого спільного майбутнього життя.

КІНЕЦЬ.