— Три з половиною роки тому, – розповідає Катя, – ми вирішили начебто своє квартирне питання. І плани були райдужні, але другий рік прихід літа очікуємо зі здриганням. І я, і брат.

Катя і Костянтин брат і сестра, різниця між ними в 4 роки, Катя молодша, але заміж спочатку вийшла вона, а потім, за рік і Костя одружився.

— У мами трикімнатна квартира, – каже Катя, – власне, вона нам належала в рівних частках. Але спочатку ми її й не чіпали. Так склалося, що в мого чоловіка однокімнатна була, мала у власності однокімнатну й дружина Кості.

У сім’ях із різницею в кілька місяців зʼявилося по доньці.

Між собою брат і сестра дружні, їхні другі половинки теж порозумілися: разом вирушали на пікнік, на відпочинок, ходили в гості одна до одної.

— Дівчаткам було років по 6, коли ми задумалися про те, що треба б розширюватися, хоч з іпотекою, – згадує Катя, – а тут і мама занила.

— Я одна, тепер ще й на пенсії, мені важко за трикімнатну комунальні платити, – говорила дітям Віра Леонідівна, – ви зараз іпотек понаберете і все, ніякої допомоги від вас мені не буде. Я б у село поїхала, квартиру продавати треба і гроші ділити.

Мені будиночок у селі, це недорого буде, а ви без іпотек по двокімнатній купите, якщо продати ті, що у вас зараз є.

Ідея здалася вже дуже привабливою, тим паче, що мама розписувала перспективи: як буде забирати обох онучок на все літо: свіже повітря, ягоди, фрукти. Незабаром і будиночок під Білою Церквою пригледіли, де сестри Віри Леонідівни двоюрідні жили. Не відразу, з нервами, метушнею і переживаннями, але задумане було виконано.

— В’їхали ми в нові квартири в травні місяці, три роки тому, дівчатка на той час закінчили перший клас, будиночок мамин був у відносному порядку.

— Ну і чого дівчаткам у місті сидіти? – Віра Леонідівна зателефонувала на початку червня, – давайте збирайтеся і у вихідні привозьте. Тут краса, не те що в столиці на асфальті.

— Ми й відвезли, – сумно каже Віра, – мама, звісно, нічого не встигла посадити-посіяти. Але ягідник був на ділянці від старих господарів, річка поруч, лісок.

Природа там гарна. Домовилися про щоденні дзвінки і з легкою душею поїхали. Мама ж сиділа до цього з онуками, з обома відразу залишалася, бувало.

Спочатку все було дуже непогано. Але через 3 тижні дружина Кості поїхала до свекрухи в село, щоб відвезти доньці телефон і деякі речі. А повернулася з обома дівчатками.

— Уявляєш, – говорила вона Каті, округляючи очі, – приїжджаю, а моя стоїть біля раковини і чистить картоплю, а в каструлі вода кипить. Я її запитала про твою доньку.

— У магазин пішла за рибними консервами, – пояснила дівчинка, – ми суп варимо.

— З бабусею пішла? – запитую.

— Ні, ми завжди самі ходимо, – відповіла донька, – а бабуся, напевно, в тітки Свєти.

Незабаром прийшла друга дівчинка, і поки чекали бабусю, у Катіної невістки від розповідей дітей округлялися очі.

— Уявляєш, – мало не зі сльозами на очах, – розповідала вона чоловікові й Каті, – вони завжди собі готували. І бабусі теж. І в магазин самі ходили через усе село, і на річку самі.

А Віра Леонідівна то в тітки Свєти, то в дядька Толі, то втомилася і відпочиває. Город бур’яном заріс, ягідник сусідський – кури притоптали. Вдома бруд, дівчатка й прибирали самі. Благо вода в крані, а не в колодязі. Як подумаю, що могло за 3 тижні трапитися, так волосся на голові ворушиться.

— А що такого? – не зрозуміла Віра Леонідівна, яка повернулася, – що могло статися? У селі всі так живуть. І діти змалку вчаться самостійності.

Скажіть спасибі, що я їх готувати вчила. Тут не місто. І що на річці могло статися? Там же завжди хтось із чоловіків рибу ловить!

— І мені здалося, – продовжувала дружина Кості, – що від свекрухи припахує оковитою.

За кілька днів Костя і чоловік Каті з’їздили в село разом з одним зі знайомих – забрали решту речей дівчаток. І відтоді бабусі онучок не довірять.

Ні на літо, ні на проміжні канікули. Побоювання, що мама випиває, на щастя, не підтвердилися.

— Але вона там розпустилася чи що, – каже Катя, – у хаті безлад, ділянкою не займається. Ходить по гостях, пенсія в неї за тамтешніми мірками хороша. Я розумію, що в селі жити важче, але вона ж туди сама рвалася.

І це б нічого. Зрештою, доросла людина, сама нехай вирішує, як жити: у хліві чи в чистоті, обробляти город чи вирощувати кропиву.

Але Віра Леонідівна образилася на дітей за те, що їй не возять онучок.

— Усі на літо з міста рвуться, – каже вона, – сестрам повний дім онуків привозять, а мені не довіряють. У столиці довіряли, а як житло вам купила, так і вийшла з довіри.

— Справедливості заради, – відповів мамі Костя, – трикімнатна була спільна. Але все одно – спасибі. А сестри твої своїх онуків теж готувати вчать і на річку в 7 років одних відпускають? Мамо, ти новини не дивишся? Це ж небезпечно. І час не той, і село, і люди.

Віра Леонідівна своєї провини не визнає. І ось уже другий рік поспіль атакує дітей із травня місяця наполегливими проханнями: привезіть мені онуків, я скучила, а дівчаткам потрібне свіже повітря і ягідки з куща.

— Краще нехай у місті сидять дівчата, – вважає Катя, – мама і нас кличе у відпустку, але їхати в такий безлад не хочеться, а розгрібати його у відпустці, знаючи, що порядок ніхто не буде підтримувати, навіщо?

Вірі Леонідівні, скажу передбачаючи ваші запитання, цього року виповнилося 58 років. Зі здоров’ям у неї все гаразд. Як вважаєте, донькам Каті та Кості корисніше буде літо в місті?

Без ризику. Чи бабуся привчала дівчаток до самостійності й нічого в цьому страшного немає?

КІНЕЦЬ.