Донька в іншому місті живе, син за кордоном, маємо онука, але рідко бачимо. Пробувала чоловіка на якісь танці затягти, але той відмахнувся:

– Які танці? Тобі скільки років? Потім коліна їй масти.

На гуртки малювання ходити не хоче, в театр не буде, на концерт не має настрою.

– Василю, може, дачу купимо? Ну чим на старості займатися будемо?

– Я і городи? Ти що? Та мені в місті найкраще!

А потім я дізналася, що Василь просто має іншу, сорока семирічну колегу. І що вона в ньому знайшла – я поняття не маю.

В їжі він перебірливий, хропе і сто разів бігає в ванну на ніч. Кому таке щастя треба? Подивувалася я, але скандал робити не стала, пішов і добре.

Може, й давно треба було розійтися? Як показав час, нас замолоду тримала ще симпатія, але потім стало зрозуміло, що ми різне любимо і про різне мріємо.

Якби не діти, то ми й би не знали про що маємо говорити, а так, в кого які успіхи в школі, скільки треба здати на штори і куди поїхати на літо.

А тепер он людина своє кохання знайшла і переїхала, хай йому буде все добре.

Проте, приходити в порожню квартиру стало дуже оскомно. Все чекаю, що двері відкриються і кроки знайомі почую. За завичкою готую на двох, можу на ім’я його покликати, коли щось станеться. Діти до мене телефонують та батька сварять, але їм кажу, щоб не сміли.

– Хай йде, головне, щоб був щасливий, а я й сама буду, не переживайте.

Хоч мені всі кажуть, що я гарно збереглася, але ж я знаю, що не молодію. Яке особисте життя? Вже два роки минуло і мене пишно провели на пенсію, а я додому йти й не хочу – що там робити? Плести чи вишивати? Не хочу.

Вирішила я купити в селі хатинку, що влітку мати для себе заняття і доньці якось допомогти, бо синові куди.
Радилися, радилися і нарешті зять сказав, що в його родичів є будинок за смішні гроші.

Я й ризикнула і ні про що не жалію. Така мене тут накриває благодать, що й не передати. Де не гуляєш – всюди простір, а не автівки і собачники з сюрпризами. Немає гамору, поспіху, людей.

Я садівник-початківець, як то кажуть, і не все мені вдається, тому я маю більше часу проводити зі своїми рослинами і за квартиру я геть забуваю. Головне, що все перекрила і на всі замки закрила.

І ось мені сусідка телефонує, що в мене в квартирі хтось ходить.

– Та що в мене там візьмеш, – кажу я їй, – але поліцію виклич!

Вона так і зробила, телефонує і сміється – чоловік мій вернувся, а його поліція допитує, хто він та що.

– А я ж кажу, Рито, що ти жінка самотня і ніякого чоловіка у тебе нема, а він мені як давай: «Та ж я – Василь! Чоловік її законний!». А я на те поліцейським – нічого не знаю і чоловіка цього не впізнаю. То вони його й повезли виясняти обставини.

– Яка ж ти молодець, – кажу я і як уявлю, як він там сидить та пихтить від нервів, як то його звичка, то аж сльози на очі навертаються від сміху.

Думала я, що з ним робити, бо ж шкода, але ж чого повернувся? Мусила їхати та все на власні очі перевірити.
Ми ж офіційно й не розходилися, тому формально він має право на квартиру і може в ній жити. Василь виправдовувався, що кохання минуло, а я йому рідна.

Поки я в селі, то мені й байдуже, що він у квартирі, але як ми будемо жити разом зиму? Я й досі не знаю чи треба він мені взагалі.

КІНЕЦЬ.