У мене все життя, скільки я пам’ятаю, було стійке відчуття, що мама мене не любить. Вона не підіймала руку на мене, рідко кричала, виховувала, годувала, але саме любові від неї я не відчувала.

Ніколи мама зайвий раз мене не обіймала, не цілувала. Мені здається, що у няні до дитини емоцій більше, ніж було до мене у моєї мами.

Вона завжди була до мене байдужа. Її не зворушували мої успіхи чи провали, вона рівно ставилася до моїх оцінок і майже нічого не забороняла.

Подружки завжди заздрили, що я можу не поспішати додому, не боюся нести щоденник наприкінці чверті, а я заздрила, що батьки виявляють до них інтерес та турботу.

Мамина турбота ставилася тільки до мого здоров’я. Якщо я хворіла, мене тягли до лікарів, а потім відповідально лікували.

Але навіть під час хвороби мама була не мамою, а немов медсестрою, яка має бути уважною до пацієнтів, але любити їх не зобов’язана.

Довгий час я думала, що річ у мені. Це я якась неправильна, тому логічно, що мама мене не любить. Шукала в собі недоліки та знаходила їх. А який підліток не знайде в собі недоліків?

Потім була стадія, коли через погану поведінку і бунтарство якось намагалася розгойдати маму на емоції, але й це теж не вийшло.

Вона просто ігнорувала мою поведінку, ніяких емоцій, навіть агресії не було. Просто якось буденно одного разу сказала, що якщо я не припиню, то мене заберуть у дитбудинок.

Мені непогано жилося, але завжди все життя я відчувала, що чогось важливого я позбавлена. Напевно, якби я насправді жила в дитячому будинку, то в мене такого відчуття не було б.

Батьків немає – любові немає, все логічно і просто. Але в мене мама була, і вона не якась там непутня, яка далі пляшки не бачить, а цілком нормальна жінка. Я вже зневірилася зрозуміти, що зі мною не так.

Виросла, знайшла чоловіка, вийшла за нього заміж і моє життя заграло іншими фарбами. З мамою я майже не спілкувалася, точніше вона сама не надто прагнула якось зі мною підтримувати контакт. На весілля прийшла, подарунок подарувала, навіть тост сказала, на цьому все.

А потім я опинилась в положені, що викликало в мені надто суперечливі емоції. Я не знала, чи варто зараз залишати дитину, адже ми не маємо житла, я тільки змінила роботу, з чоловіком ще в плані побуту не притерлися.

Але я точно знала, що чоловік дитину хоче. І тоді я зателефонувала мамі. Не знаю, напевно, просто хотілося виговоритися, щоб це не дійшло до чоловіка, бо я поки що не прийняла рішення.

Мама вислухала, а потім спитала, чи може вона дати мені пораду. Я здивувалась і відповіла, що буду навіть рада.

– Не треба залишати дитину, якщо сама не хочеш її, я ось колись послухала не себе, а поради інших, – спокійно промовила мама, а в мені щось наче луснуло.

Чомусь усвідомлення мого дитинства після її слів спалахнуло в голові одразу. Мама мене не хотіла, але послухалася чиїхось порад, народила, але так і не покохала мене.

Це пояснювало її поведінку. Та що там, для такої ситуації вона поводилася просто чудово. Багато небажаних дітей жили набагато гірше за мене. Але все одно я не хотіла чути цих слів.

Це боляче, що тебе привели на світ не через кохання, а за порадою, а потім за все життя так і не змогли полюбити. Проблема з дитиною вирішилася сама собою, стався викидень. Напевно, це правильно.

Спочатку мені потрібно полагодити себе, а потім вже планувати дитину. Найбільше я боюся стати такою самою, як і моя мама. Вона не найгірша людина, але все одно завдала мені багато болю, як, напевно, і я їй просто фактом свого існування.

КІНЕЦЬ.