Мені шістдесят вісім років. Я вдова. Вже давно. Чоловік пішов тихо, уві сні, без слів, без прощань. Із того часу живу, ніби в тумані. Дні зливаються в один, обличчя забуваються, події не запам’ятовуються. Я все ще працюю — не заради грошей, а щоб не збожеволіти в цій тиші. Робота — це останні години у добі, коли я почуваюся хоча б трохи потрібною.

Я не скаржусь. Просто констатую. У мене немає захоплень, хобі, мрій. Все, що було — у минулому. Я більше не шукаю, не пробую, не сподіваюся. Мабуть, просто стара. Але найважче не вік, а самотність, що прилипла до стін моєї двокімнатки під Києвом, як пліснява — тихо, непомітно, але неминуче.

І ось я наважилася. Подумала: може, варто запропонувати синові з родиною переїхати до мене? У нього троє дітей, сім’я росте, живуть у тісноті. А в мене — вільна кімната, шафи з постіллям, місце для дитячих іграшок. Начебто логічно: простір є, бажання — теж. Але не все так просто.

Син вислухав, не перебивав. А потім подзвонила невістка. Ввічливо, але з холодом у голосі.

— Ви знаєте, Маріє Михайлівно, у нас і так усе налагоджено. Діти звикли до свого простору. Та й взагалі, під одним дахом — це складно. У кожного свої звички, свій ритм.

Я зрозуміла. Я для них — тягар. Стара жінка, якій треба поступитися, яку треба терпіти. А я ж не просила багато — просто бути поруч.

Донька… Я б із радістю пожила з нею. Але в неї своя родина, свої турботи. Вона, звісно, не сказала прямо, що я небажаний гість, але… мені досить погляду її чоловіка, коли я затримуюсь на кухні після вечері. Хоча донька гостинна: завжди наллє чай, нагодує, вислухає. Тільки чим частіше я приходжу, тим менше хочеться повертатися в свою порожню квартиру, де годинник тікає голосніше за телевізор.

Вони кажуть, що я не стара. Що життя не закінчується на пенсії. Що можна поїхати на екскурсію, піти до гуртка, записатися на йогу. Мовляв, «ти просто замкнулася у собі».

— Мам, ну невже ти думаєш, що з нами тобі буде краще? — питає донька. — Ти ж не зможеш розслабитися, завжди почуватимешся зайвою.

— Краще знайди те, чим тобі дійсно хочеться займатися, — каже син. — Може, до бібліотеки ходи, на басейн. Зараз стільки всього цікавого…

А я стою й мовчу. Бо не знаю, як пояснити, що мені потрібні не хобі. Не виставки і не скандинавська ходьба. А живий голос зранку. Шум дитячих кроків у коридорі. Ранковий чай, зварений не лише для себе. Хтось, хто просто поряд.

Мені кажуть: «Ти ще можеш знайти любов». А мені здається, що це вже смішно. Куди мені? З зморшками, зі втомленими очима, з пам’яттю, в якій більше минулого, ніж майбутнього?

Так, я живу. Але відчуття, ніби живу повз. Повз свята, повз розмови, повз сміх, що колЯ — не вбивця. Я просто доля.