Мені 65 років, і все своє доросле життя я пропрацювала за кордоном, відправляючи кожен зароблений цент сім’ї.

Синові, дочці та чоловікові, ні в чому їм не відмовляла. Але одного разу я вирішила, що хочу повернутись на батьківщину, щоб жити в оточенні своїх близьких.

“Я скоро повернуся додому”, – сказала я їм у телефонній розмові, відчуваючи хвилювання від передчуття зустрічі.

“Додому? А як же робота? Ти впевнена?” — син здався зніяковілим, і я відчула першу ознаку тривоги, помітивши його неоднозначну реакцію.

“Я хочу бути з вами, проводити час разом,” – пояснила я, але відгук був більш ніж прохолодний. Повернувшись, я очікувала побачити зміни, радість від возз’єднання, але вдома на мене чекало розчарування.

Мої гроші витрачалися на дорогий одяг, подорожі та вишукані страви. Моє серце обливалося холодом при думці про те, що сім’я бачила в мені лише дійну корову.

“Мамо, ти ж не думала, що ми тут сидимо без діла?

Ми звикли до хорошого життя,” – безтурботно промовила дочка, розглядаючи нове плаття.

Я намагалася зрозуміти, коли мої діти і чоловік перестали цінувати працю і перетворилися на егоїстів, які прагнуть лише благ.

“Я завжди думала, що роблю це для вас, щоб ви були щасливі,” – гірко промовила я, вдивляючись у їхні байдужі обличчя.

У результаті, з жалем у серці, я вирішила повернутися до роботи за кордоном.

Але цього разу я обіцяла собі, що працюватиму заради власного добробуту та щастя, а не заради виконання чужих бажань.

“Я знайду свою радість і світ, хай навіть наодинці з собою”, – прошепотіла я собі, перетинаючи поріг аеропорту, готуючись до нового розділу свого життя.

КІНЕЦЬ.