Зараз мені 64 роки і я відчуваю, що я самотня людина, хоча виростила трьох гарних і давно вже дорослих дітей.

Зі мною живе лише старий та добрий мій песик.

А діти мої – хто де: старший син, якому зараз 43 роки, він далекобійник.

Він неодружений, довго буває в рейсах.

Але висилає мені велику суму грошей, мовляв, в якості хоч якоїсь компенсації, що так рідко приїжджає до мене.

Останній раз він був у мене 2 роки тому, коли подарував ноутбук і навчив ним користуватися.

А гроші, які він дає мені, я кладу на рахунок, можливо, йому колись вони знадобляться.

Живу я на одну пенсію, життя, звісно, зовсім небагате коштом таким.

Середня – дочка Олена, живе від нашого міста на відстані трохи більше 150 км.

Їй зараз 38 років, чоловік і дві донечки у неї підліткового віку, мої онуки.

Живуть вони сім’єю дуже добре, фінанси дозволяють навіть на щорічні сімейні поїздки за кордон, але чомусь завжди в об’їзд мого будинку.

І меншенький мій синок Дмитро, йому 34 роки, найулюбленіший. Живе в нашому місті, але на протилежному кінці міста, теж досить таки далеко від мене.

Нещодавно він одружився, дітей у них з дружиною поки немає, але він багато працює, має добрий характер, але в усьому слухається свою дружину.

Бачу я Дмитра, правду кажучи, дуже рідко, хоча живе від мене найближче, йому постійно ніколи, часу для мене не вистачає завжди.

Ось така картина.

Молодших своїх дітей з їх сім’ями змогла зібрати лише на своє 60-річчя, і то, лише через сльози. Старший син був, як завжди, десь у роз’їздах.

З накопичених грошей, які довго складала, навіть ресторан замовила.

І відтоді нікого з дітей у мене не було, ну хіба що раз на рік молодший син приїжджає допомогти мені в чомусь швиденько і біжить по своїх справах.

Сама не можу ні до кого приїхати: важко мені ходити, навіть песика свого важко стало вигулювати, це зараз єдина радість моя, хоч прикро зізнаватися в цьому.

Могла б поїхати в гості до молодшого сина на таксі, наприклад, але там мене невістка не шанує та й не чекає, а синові за це ніяково.

Тому одне віконце в світ: інтернет.

Не хочу всі ці смартфони сучасні, я вже звикла тільки до ноутбука, тим більше нікуди особливо не виходжу.

Багато чого читаю, дивлюся, як живуть мої знайомі, на кожні свята нові фото з родинами виставляють, всі усміхнені та щасливі. А я весь час одна, хоча маю велику родину.

З бабусями-сусідками не спілкуюся, тільки коли собаку вигулюю, то вітаюся.

Мені нудно з ними обговорювати проблеми комунальних платежів та наших сусідів та молоді.

Не цікаво це мені зовсім, не люблю я такого.

Я краще подивлюся соціальні мережі і почитаю долю різних людей, ось і про себе пишу.

Є у мене одна стара подруга, сама не зовсім здорова, але раз на рік приїжджає до мене на день народження, з нею удвох і відзначаємо. Вона гостює в мене декілька днів, ми багато спілкуємося, гарно проводимо разом ми час.

А мої діти в цей день роблять тільки короткі дзвінки:

«З днем ​​народження, мамо. Щастя і достатку! Ну добре, мені ніколи».

Ось тобі і щастя.

Але Новий Рік я зовсім не люблю. Навколо суєта, у людей багато радості – подарунки, скупка продуктів.

А я розумію, що як завжди сама собі зроблю олів’є, посаджу поруч свого песика, і ми мовчки подивимося по телевізору новорічні передачі.

А напередодні, за годину до курантів мені подзвонять діти і скажуть:

«З Новим Роком, мамо! Щастя і достатку! Ну добре, нам ніколи!»

І подружка не зможе приїхати, вона відзначає свято у своєї дочки, де мені всі чужі люди.

Подруга раз зробила несміливу спробу мене запросити туди, але я відмовилася – що ж я буду чужому щастю заздрити?

Скажіть, що не так у вихованні моїх дітей, що я сама зробила неправильно, що у них ніколи немає часу для мене?

Або всі літні люди так сумують з сучасними, зайнятими своїми дітьми?

Я добра за характером, мені б і з онуками поспілкуватися, та не можу – самі не кличуть, і до мене не приїжджають.

Я ніколи не думала, що матиму таку старість. Що мені зробити, щоб діти хоч трохи згадали про мене?

КІНЕЦЬ.