Мені 60 років, і велику частину мого життя я присвятила сім’ї. Мої діти виросли та створили свої сім’ї.

Але тепер, опинившись у порожньому будинку, я відчула, що десь по дорозі втратила себе. На горищі, серед коробок з фотографіями та давніми листами, я знайшла свої старі пензлі та тюбики з фарбами.

“Може, знову спробувати?” – думала я, дивлячись на них. Я добре пам’ятала, як раніше любила малювати.

Перед очима спливли картини заходу сонця і морських пейзажів, які я створювала, будучи молодою. Наступного дня я розповіла про своє бажання подрузі Марині.

– Ти що, сумніваєшся у собі? — здивовано спитала вона по телефону.

– Це ж твій дар! Звісно, в тебе вийде!

— Але ж це було так давно, Марино. Я не впевнена, що ще вмію, — зітхнула я.

— Послухай, — почала вона твердо, — ти сама завжди вчила нас не здаватися.

Давай, візьми пензлі – і просто почни. Без очікувань просто заради задоволення.

І я приїду подивитися, як ти просуваєшся!

По її голосу я зрозуміла, що відмовитися не вийде. Наступного ранку я розстелила на кухонному столі стару скатертину, дістала пензлі та фарби – і взялася за роботу. Було важко.

Лінії виходили не такими рівними, як хотілося б, а кольори зливалися не так, як колись.

Але з кожним мазком я відчувала, як повертаю собі частинку втраченої радості. За тиждень Марина зайшла до мене. Я з тривогою показала їй свої роботи.

Вона уважно розглянула кожну і посміхнулась.

– Бачу, ти знайшла себе знову! Не зупиняйся!

Після її слів я зрозуміла, що справді не хочу зупинятися.

І хоч мої картини не ідеальні, вони частина мене. І я готова продовжувати малювати, досліджуючи та розвиваючи своє хобі, адже це те, що справді робить мене щасливою.

КІНЕЦЬ.