Мені 60 років, а моєму чоловікові 63. Наше життя завжди було повноцінним: двоє дітей, п’ятеро онуків, будинок повний сміху та кохання.

Але нещодавно щось змінилося. Чоловік, мабуть, зіткнувся з усвідомленням своєї наближаючоїся смерті, що призвело до глибокого релігійного прозріння.

Тепер він молиться вранці, ввечері і навіть перед тим, як щось зробити – чи то їжа, пиття чи вихід із дому.

Його постійне звернення до молитви почало мене дратувати, особливо коли він почав наполягати, щоб і я наслідувала його приклад.

“Любий, ти справді думаєш, що постійна молитва – це єдиний спосіб жити?”

– Запитала я його одного разу, коли він в черговий раз почав свій ритуал перед обідом.

“Це допомагає мені почуватися спокійніше, – відповів він.

– Я відчуваю, що перебуваю в контакті з чимось більшим, ніж ми самі.”

“Я розумію, що тобі це допомагає, – сказала я, намагаючись підібрати слова вкрай обережно, – але не всі знаходять втіху в молитві так само, як ти.

Мені здається, нам обом потрібно знайти баланс”. Розмова не закінчила наші розбіжності, але вона змусила мене замислитися над тим, як важливо підтримувати один одного в пошуках сенсу і втіхи, навіть якщо ці шляхи різні.

“Може, ми можемо знайти щось, що допоможе нам обом почувати себе краще?

Чи не обов’язково через молитву, а може, через спільні прогулянки чи медитацію?”

– Запропонувала я, як мені здається, геніальну ідею. З того часу ми намагаємося знайти спільні шляхи для духовного розвитку, враховуючи потреби один одного, щоб зміцнити наш зв’язок і разом долати занепокоєння про майбутнє.