Мені 58 років, розлучена, двоє дітей, у квартирі мешкаю разом із сином, багато хто думає, що в цьому віці немає ні близькості, ні кохання, розчарую вас, у мене троє чоловіків, хочу просити поради, чи можна так жити далі, чи щось змінити у житті
Мені 58 років, розлучена, двоє дітей. У квартирі мешкаю разом із сином. Багато хто думає, що в цьому віці немає ні близькості, ні кохання. Розчарую вас, у мене троє чоловіків. Хочу просити поради, чи можна так жити далі, чи щось змінити у житті?
З одним – Іваном – ми знайомі із 17 років. Жили в одному місті, ходили одними доріжками — ізостудія, кіноклуб. Потім він випадково вступив на той же факультет, що і я. Він був такий покинутий. Коротше, ми закохалися, була дивовижна близькість.
Але потім почуття охолонули (про причину довго розповідати). Я думаю, він просто хотів залишитися в Києві ціною одруження. І одружився. Років через 15 він розлучився. І ми знову зустрілися. Але нажаль. Жодної близькості у нас не вийшло. Він не може. А мені гидко з ним навіть цілуватися, бо він палить, від нього погано пахне. Стали просто дружити, разом проводимо вихідні, він іноді допомагає мені на дачі.
З Віктором ми познайомилися на півдні. Курортний роман. Танці, кафе, вино. Людина працює в гарній організації, непогана зарплата та пенсія. Він запропонував зустрічатися у Києві. І ось зустрічаємося раз на тиждень. То йдемо у кіно. То ресторан, то він замовляє готель на три години. З ним є близькість, хоча він старший за мене, нещодавно відзначив 70 років. Знову кличе влітку до моря на південь за його рахунок.
А кілька місяців тому я познайомилася через соціальну мережу з Ігорем. Трохи старше, але, як і я, виглядає молодо, розумний, з почуттям гумору. Вдівець. Стали активно спілкуватися в Інтернеті. Весело. Потім зустрілися. Був у мене на дачі. Ходимо до кіно, до театрів. Людина дуже мені приємна.
Я майже закохалася, боюся собі зізнатися. Але жодного натяку на близькість! Ходімо за ручку, як дівчинка з хлопчиком вже пів року, цілуємо одне одного в щічку, жартуємо щодо ліжка, але цього немає. Він має свою квартиру, але навіть не запрошує. Думаю, що не може забути дружину, там було кохання, минуло лише два роки після того, як її нестало.
Він їй не зраджував. Тобто я сумніваюся, чи здатний він на близькість взагалі зі мною після всього пережитого.
І ось сиджу я й думаю. Начебто кожен чоловік мені по-своєму потрібний. Одному в жилетку поплакати. З іншим до готелю сходити, до ресторану. З третім у театр і поговорити на розумні теми. Напевно, я аморальна. Нікого не хочу кидати. Хочу зустрічатися з усіма трьома. Що ви скажете?
КІНЕЦЬ.