Мені 54 роки, і я живу один. Моя дружина пішла з життя два роки тому, залишивши мене в порожньому тихому будинку. Мої сини, здавалося, втратили до мене інтерес після того, як я вийшов на пенсію.

До цього я регулярно відправляв їм гроші, підтримував їх, але тепер, без підтримки, мабуть, я був їм уже не потрібен.

Щодня я прокидався з думкою про те, що день пройде так само, як і попередній – на самоті та у тиші. Мої спроби зв’язатися із синами зазвичай закінчувалися короткими та формальними розмовами.

“Привіт, тату. У нас все добре. Ми зайняті зараз, передзвонимо пізніше,” – зазвичай говорили вони, але це “пізніше” так і не наставало.

Якось, сидячи в парку та годуючи птахів, я познайомився з Оленою – жінкою мого віку, яка теж часто приходила туди.

Ми почали зустрічатися, обмінюючись історіями з життя, сміючись та насолоджуючись компанією один одного.

“Знаєш, я теж почуваюся самотньою іноді.

Мої діти виросли і поїхали, а я залишилася сама,” – поділилася вона одного разу. “Я розумію тебе. Мої сини, здається, забули про мене з того часу, як я перестав бути їх гаманцем” – відповів я з гіркотою в голосі.

Але згодом Олена допомогла мені подивитися на життя по-новому.

Ми почали разом ходити до театрів, відвідувати виставки і навіть зайнялися волонтерством. Я зрозумів, що моє життя не закінчилося з виходом на пенсію і що у мене ще багато чого попереду.

Мої стосунки з синами так і не налагодилися, але я навчився цінувати те, що маю. Життя тривало, і я був рішучий насолоджуватися кожним його моментом, незважаючи на все.

КІНЕЦЬ.