Мені 45 років. Я була на заробітках за кордоном, гарно заробляла, купила собі тепер будинок дуже красивий. Це будинок моєї мрії.

Допомагаю рідним, але живу одна. Влаштувати своє особисте життя в 45 років – це, знаєте, сумнівна історія.

Але мої батьки і вся моя рідня наполягають, щоб я або народила для себе, або всиновила і зробила щасливою чужу дитинку.

Кожного разу від мами чую одне і те саме:

— Доню, ну тобі ж не двадцять. Час іде. Ти ж така добра, хазяйновита. І дитині буде добре, і тобі не самотньо.

Я мовчу. Бо як їй пояснити, що я тільки тепер, у 45, нарешті почала дихати? Не виживати, не рахувати копійки, не жити у чужій країні, не боятись, що завтра щось трапиться. А просто дозволяти собі купити все, що мені хочеться, турбуватися про себе.

Стіни мого будинку пахнуть деревом всередині і з міцного каменю – зовні. Я сама вибирала проєкт. У кожній кімнаті світло, тепло, затишно.

Сусіди вітаються, в саду ростуть троянди, які я сама посадила. Увечері включаю лампу на веранді, беру чашку чаю, загортаюсь у плед — і тиша. Ніяких істерик, суперечок, чужих проблем.

Але от сіла я за стіл — і знов дзвінок.

— Олю, а ти чула, у Лесі з дитбудинку такого хлопчика гарного всиновили. Він як рідний їм уже. І помічник, і радість у хаті.

— Мамо, — кажу я, — це ж не собака з притулку, щоб просто взяти й любити. Це — людина. Життя. Відповідальність.

— Ну а що? Ти ж одна! Все маєш: он, які хороми, машина. Гроші є. Чого ще чекати?

А я й сама не знаю, чого. Може, не чекаю вже нічого. Просто втомилась. Все життя щось доводила. Тепер хочу просто бути собою.

На роботі колега недавно каже:

— Я б на твоєму місці точно всиновила. А що, ти ж одна, а скільки дітей чекають в притулках на маму!

А я дивлюсь на неї й думаю — ви всі так легко говорите. А хто потім ті ночі не спить, сльози витирає, годує, лікує, вдягає? Мені це все самій робити?

Одного разу, зізнаюсь, ходила в один центр. Просто подивитися. Була там дівчинка, Настя. Шість років. Чорненька, з косичками.

Тримає мене за руку і каже:

— А ти приїдеш ще? Може, забереш мене?

Я вийшла, мене трусило. Два дні не могла їсти. А потім — відступила. Не була готова. Злякалась. І себе, і її, і життя вдвох.

Але зараз знову всі в оточенні на мене насідають. Не прямо — словами. Поглядами, натяками, тоном. Наче моє життя не повне, поки я не «виконаю план».

— А ти не боїшся старості? — питає тітка. — Хто воду подасть?

— А ти не думаєш, що щастя — в дітях? — говорить сестра.

А я думаю: щастя — у свободі. У спокої. У тому, щоб мати вибір. Але як пояснити це тим, хто все життя жив “як треба”, “що скажуть люди”, “бо всі так роблять”?

Знаю одне: я не хочу приймати дитину, щоб «було не самотньо». Це несправедливо по відношенню до неї. Вона — не заповнювач пустоти.

Але інколи дійсно так хочеться, щоб хтось прибіг, обняв і сказав: «Мамо». Щоб маленькі ніжки по дерев’яній підлозі лопотіли, щоб голоси в хаті, щоб у кімнатах життя, а не тиша.

Я стою на роздоріжжі. Наче маю все, але щось тривожить, бентежить душу. Можливо — це просто натиск ззовні. А можливо — справжнє бажання, яке я боюсь почути.

Скажіть мені чесно, по-людськи: чи можна всиновити дитину, не маючи в душі абсолютної впевненості? Чи не стане вона заручницею мого сумніву? Як зрозуміти, що це — поклик, а не просто страх бути самотньою?

А може, самотність – це моя місія в цьому житті? Можливо, у якихось минулих життях я була багатодітною мамою і дуже втомилася від цього, бо не мала часу на себе?

Що думаєте? Мій тренер з йоги якось сказав, що не кожна людина приходить на землю, щоб залишити по собі слід у вигляді іншої людини, що у когось зовсім інша місія. Буду вдяча за ваше бачення моєї ситуації і поради.

Джерело