Мені 39 років, і я тричі розлучений. У мене троє дітей, і у своєму важкому житті я виню лише свою маму. Просто вона завжди робила все за мене: прибирала, подавала, готувала. Я в неї єдиний син, і вона думала, що так мене оберігає. Ось тому, коли мої дружини вимагали допомоги по дому, я казав, що це не чоловічих рук справа.

Я справді вважав, що чиню правильно, що це дружини мені не такі попадаються. І лише недавно я таки дійшов висновку, що всьому виною — мамине виховання. Але цей висновок дався мені нелегко.

Останнє розлучення мене добряче струснуло. Не тому, що я не звик до цього процесу, а тому, що цього разу дружина пішла, грюкнувши дверима так, що в мене всередині щось тріснуло.

— Ти навіть не розумієш, у чому проблема, правда? — її голос дзвенів від образи.

— Я ж працюю! Забезпечую тебе і дітей! — я вкотре спробував захиститися звичною фразою.

— Ти просто ще один син для мене, а не чоловік! Я тобі не мати! — вона схопила валізу і вийшла, не обертаючись.

Її слова залишилися дзвеніти в голові, як дзвони. «Я тобі не мати…»

Я залишився один у квартирі, яку раніше вважав своєю фортецею. Але фортеця була порожня. На кухні стояв немитий посуд, під диваном валялися іграшки дітей, а на підлозі біля пральної машинки лежав мій светр — той самий, який я ще тиждень тому хотів закинути в прання, але так і не зробив.

Я зітхнув і набрав маму.

— Синку, як ти? — в її голосі була та сама ніжність, якою вона колись загортала мене в плед після прогулянок на морозі.

— Я знову розлучився, мам.

— Ой, бідний мій! Ну нічого, знайдеш іншу, кращу. Жінки зараз такі примхливі, всі хочуть, щоб їм прислуговували…

І тут мене накрило.

— Мам, а ти розумієш, що це твоя вина? — сказав я раптом, сам не вірячи у власну сміливість.

— Що ти таке кажеш?!

— Ти не навчила мене бути чоловіком. Ти робила все за мене, а тепер я не знаю, як жити самому. Я не вмію… нічого.

Тиша.

— Синку, я просто хотіла, щоб тобі було легше…

Я зітхнув і поклав слухавку.

Наступні тижні стали для мене випробуванням. Я вперше сам зібрав дітей на вихідні, сам розібрався, як прати речі, як готувати вечерю. І знаєте що? Це не було важко.

Якось увечері до мене зайшов друг — типовий успішний чоловік, якому дружина створила ідеальний тил.

— Брат, ти жартуєш? Ти серйозно сам готуєш вечерю?

— Так. А що?

— Ну… Це якось… Дивно.

І тут я зрозумів, що не один такий. Скільки нас, чоловіків, яким матері зробили «ведмежу послугу», створивши ілюзію, що хатня робота не для нас?

А може, проблема не тільки в наших матерях, а й у нас самих? Чому ми так чіпляємося за ці шаблони? І чи не прийшов час змінюватися?

Що ви думаєте про це? Чи вплинуло виховання ваших батьків на ваші стосунки? Можливо, ви теж проходили через подібне?

Джерело