Мені 33, і я вже три роки як удвох із дітьми. Після того, як Ніна пішла, ні в кого не вистачило сміливості сказати мені прямо, що я не впораюся. Але це було видно по очах – матері, сусідки, навіть друзів. Вони вірили в добрі наміри, але не в мої сили. А я не вірив у себе. Спочатку

Мені 33, і я вже три роки як удвох із дітьми. Після того, як Ніна пішла, ні в кого не вистачило сміливості сказати мені прямо, що я не впораюся. Але це було видно по очах – матері, сусідки, навіть друзів. Вони вірили в добрі наміри, але не в мої сили. А я не вірив у себе. Спочатку.

Я ще досі пам’ятаю, як у той день Ніна сказала мені – Павле, обіцяй, що не віддаси їх нікому, навіть якщо буде дуже важко. Вона лежала на лікарняному ліжку, тримала мене за пальці, а я думав тільки одне – аби вона змовчала. Бо кожне її слово було як камінь…

А потім почалося життя без неї. І от вже три роки я щодня варю гречку, зав’язую шнурівки, записую в щоденники домашні завдання. Світ став плоским і практичним. Без романтики, без запаху парфумів у ванній, без її легкого співу зранку.

Одного вечора я забув купити хліб. Малий Остап бурчав, що бутерброди несмачні, бо без булочки, а Мирослава розплакалась, бо не мала що взяти до школи. Я закрив очі й подумав – що далі? Мене як батька вистачає лише на виживання. А діти хочуть життя.

Того ж вечора до нас прийшла теща. Сиділа на кухні, дивилась на мене так, ніби зважувала, скільки я ще протягну.

– Павле, я бачу, що ти втомився, – сказала вона, розгортаючи серветку. – І не дивно. Чоловіки не створені для цього.

– Для чого?

– Для щоденного клопоту. Для дітей. Ти ж сам бачиш. Вони сумні. Вони як у тумані. Ніна б не хотіла, щоб вони так росли.

– Я теж не хочу. Але я – їхній батько.

– І я – їхня бабуся. Я можу дати їм усе: спокій, режим, турботу. У мене більше досвіду. І часу. Подумай про це. Може, варто, аби вони пожили в мене. Хоча б на деякий час.

Я витер руки об штани, підійшов до вікна. Надворі кричали коти. Мені здалося, що я зараз заплачу, і це лякає найбільше. Не через пропозицію. А через те, що частинка мене подумала – може, це правда?

– Я подумаю, – сказав я нарешті. – Але не сьогодні.

Тієї ночі я не спав. Я ходив по квартирі босоніж, підкладав ковдру Мирославі, яку вона скинула, поправляв Остапові подушку. І щоразу, дивлячись на них, питав себе – чи я справді роблю для них усе, що можу?

Наступного дня я поговорив з батьком. Він ніколи не був багатослівним, але цього разу сказав таке:

– Павле, я пам’ятаю, як ти малим боявся темряви. Але ніколи не ховався. Просто стискав ліхтарик і йшов. Так і зараз. Стисни. І йди.

Я не відповів. Але того вечора, коли діти заснули, я дістав із шухляди листа. Ніна написала його ще до того, як їй стало зовсім зле. Я не міг читати його раніше. Було надто боляче.

“Павле. Якщо ти читаєш це – значить, я не поруч. Але я там, де завжди була – у ваших історіях на ніч, у сніданках, у нашій старій плиті, яка постійно глючить. Я знаю, що буде важко. Але я вірю в тебе. Бо ти – не просто тато. Ти – наш дім. Не віддавай їх. Навіть якщо впадеш. Просто піднімешся. Знову.”

Я обійняв той лист, як дитину. І нарешті заплакав.

Минуло два тижні. Діти, як завжди, поспішали до школи. Мирослава забула рюкзак, Остап залив сік на зошит, а я – загубив ключі. Але ніхто не кричав. Ми сміялися.

Коли я відвів їх, зателефонував тещі.

– Дякую, що хотіла допомогти, – сказав я. – Але я вирішив. Ми залишаємося разом. І я запрошую вас на борщ у неділю. Ви ж його любите.

Вона мовчала. А потім сказала:

– Як хочеш. Але якщо щось – дзвони. Бо я їх теж люблю.

– Я знаю. Тому й запрошую.

Мирослава останнім часом часто розпитує про маму. Я розповідаю. Про те, як вона любила м’яту, як носила теплий светр навіть у червні, як одного разу вивела мене в поле о третій ночі, щоб дивитися на зорепад. І як я тоді освідчився.

– А ти не боїшся бути сам? – спитала якось дочка.

– Інколи. Але з вами – менше.

– А ти ще будеш когось кохати?

Я задумався.

– А ти не проти?

Вона знизала плечима.

– Може, і ні. Але мама була особливою.

– Так. І ти на неї дуже схожа.

Вона обійняла мене. І я відчув, як усередині знову з’являється щось живе. Може, не віра. Але спокій.

Тепер я живу не заради “правильно”. Я живу – заради “разом”. І в цьому є сила. Нехай руки мої не завжди вправні, нехай мій суп буває пересолений, але мої діти – зі мною. А я – з ними.

Я більше не прагну бути ідеальним. Я просто прагну бути поруч. І цього вистачає.

А як ви думаєте – що важливіше для дитини: правильний розклад, нові речі, стабільність? Чи жива любов, навіть якщо вона часом незграбна й із помилками?

Джерело