Мені 32 роки, і я вже 14 років одружена зі своїм чоловіком Артемом.

Ми побралися дуже молодими: мені було лише 18, йому – 22. Наші почуття тоді здавалися такими сильними і непорушними, що жодні труднощі не могли б зруйнувати нашу любов.

Ми вірили, що все зможемо подолати разом, адже головне – бути одне з одним.

Перші роки ми жили на орендованих квартирах, переїжджаючи з місця на місце, як багато молодих родин.

Грошей дуже не вистачало: у нашому маленькому місті знайти нормальну роботу було складно, а після народження нашої першої дитини стало ще важче.

Коли з’явилася друга донька, ми зрозуміли, що жити так більше неможливо.

Тоді Артем прийняв рішення їхати на заробітки за кордон. Це був важкий крок, але іншого виходу ми не бачили.

Оскільки залишатися самій з двома маленькими дітьми на орендованій квартирі було нереально, чоловік запропонував переїхати до його батьків у село.

“Це тимчасово”, – казав він.

– Я швидко зберу гроші, купимо квартиру, і ти більше не будеш залежати від батьків”.

Минуло вже 7 років. Артем досі за кордоном, працює, обіцяє, що ось-ось назбирає необхідну суму.

А я живу у свекрухи й свекра, і, чесно кажучи, відчуваю себе просто найманою робітницею в їхньому домі. Своїх батьків я не маю, осиротіла ще в дитинстві.

Спершу я намагалася пристосуватися до життя в селі зі свекрами. Думала: вони допомагають мені з житлом, доглядають за онуками, доки я працюю.

Але дуже швидко все стало зрозуміло: я тут не гість, а хатня робітниця, яка має виконувати весь побутовий тягар.

Щоранку починається однакова рутина. Свекор і свекруха їдуть на роботу в місто, залишаючи мені весь будинок, подвір’я, город і господарство на руки.

Я встаю рано, ще до світанку, готую сніданок, збираю дітей до школи, потім виконую свою дистанційну роботу.

Але для роботи на комп’ютері завжли не вистачає часу, бо свекруха щодня залишає список завдань. То буряки перебрати, то картоплю посадити, то курей і кролів нагодувати, то зібрати огірки для закруток.

А іноді – і зовсім абсурдні речі. Наприклад, на вихідних я ношу каву в ліжко свекру і свекрусі.

Чесно кажучи, це вже просто переходить всі межі. Спершу я терпіла, думаючи: це тимчасово, потрібно зібрати гроші на квартиру.

Але 7 років – це не “тимчасово”. Це ціла вічність!

З грошима теж не все так просто. Артем щось надсилає, але більша частина йде на життя, оплату комунальних послуг і запити свекрів. “Ось батькам треба дах на сараї перекрити”, – каже чоловік. “Новий паркан треба поставити”.

І я віддаю частину грошей, бо ж це “їхній дім”. Але це мій дім теж, адже я тут живу з дітьми.

Мої доньки ростуть і все це бачать. Їм не вистачає мого часу й уваги, бо я завжди зайнята: або працюю, або намагаюся виконати нескінченні завдання по господарству.

Прогулянки? Читання разом книжок? Це для мене і моїх дітей вже розкіш. Іноді мені навіть лячно думати, що вони можуть вирости з переконанням, що так і має бути: мама має все терпіти й мовчати.

Я багато разів намагалася поговорити з Артемом. Пояснювала, що я втомилася, що мені важко, що я відчуваю себе рабинею в цьому домі.

Він завжди каже: “Терпи, ще трохи. Все заради нашого майбутнього”.

Але скільки це “трохи” може тривати?

Я навіть думала зібрати дітей і переїхати назад на орендовану квартиру.

Але куди? У нашому місті оренда дорога, і самостійно я не потягну. А до того ж, що скажуть свекри? Вони впевнені, що я маю бути вдячною за те, що маю дах над головою.

Ось так і живу. У постійній втомі, у злі на себе, на Артема, на свекрів.

Я часто думаю: чи зможу я коли-небудь вирватися з цього замкненого кола? Чи доживу до того моменту, коли ми нарешті матимемо своє житло?

Чи просто продовжу мовчки працювати, доки не зламаюся остаточно?

Дівчата, якщо у вас були подібні ситуації, будь ласка, порадьте, як бути. Бо сили терпіти вже немає, а виходу я не бачу.

Джерело