Мій шлюб тріщав по швах. Шість років я те і робила, що лікувалася. Численні обстеження та аналізи, потім призначення лікаря й знову те ж саме. Зрештою, коли я втомилася мучити себе й інших, довелося визнати, що мені ніколи не судилося відчути радість материнства. Я відчувала усім своїм єством те, що від мене так старанно приховували – я безплідна.

Найважчим було зізнатися в цьому чоловікові. Андрій давно говорить про дітей, хоче хлопчика. Він кожного місяця надіється, що нарешті я скажу йому ті самі слова, але нічого не виходить. Чоловік не втрачає надії, постійно повторює, що наступного разу все вийде.

Місяць тому я зізналася Андрієві у своєму діагнозі. Звісно він вдав, що це неважливо, але насправді я бачила розчарування в його погляді. Тієї ночі ми спали в одному ліжку, проте складалося враження, що чоловік за сотню кілометрів від мене. Він змінився. Постійно засмучений, дратівливий, мовчазний. Ми практично не розмовляємо й бачимося рідко.

Андрій допізна затримується на роботі. Раніше такого не було. На вихідних зустрічається зі своїми друзями, мене з собою не бере. Я ніби невидимка, яку не помічають. Таке життя нас неабияк виснажує. Я не хочу розлучатися, бо кохаю чоловіка, але й тримати силоміць нікого не збираюся.

Одного вечора Андрій повернувся додому раніше. Я подумала, що нарешті випала нагода провести час разом. Та він ненадовго. Біжить прийняти душ, а далі зустріч з однокласником. Я сиджу у вітальні, коли чую, як чоловікові хтось телефонує. Подумала, що це його однокласник, підняла слухавку.

-Ну і скільки тебе чекати? – роздратовано запитує жіночий голос.

-Я можу вам чимось допомогти?

-Яка приємність! Ви дружина Андрія, чи не так? Мене звати Поліна, давно хотіла з вами познайомитися, але можливості все не було. Вам буде цікаво дізнатися, що ми з Андрюшею скоро станемо батьками. Було б дуже добре, якби ви подали на розлучення й відпустили його.

-А я нікого й не тримаю.

Коли Андрій вийшов із ванної, я вже пішла у нашу кімнату. Він навіть не зайшов, щоб попрощатися. Я чула, як гримнули вхідні двері й настала моторошна тиша. Всю ніч я проплакала, чоловік вдома не ночував. Повернувся вранці. Я була вдома, на роботу не пішла.

Побачивши мене всю заплакану та розбиту, вперше за останній час Андрій мене обійняв.

-Пробач мені. Благаю тебе, пробач. Я не знаю, яких дурниць вона тобі наговорила, але все скінчено. Я кохаю тебе й не хочу розлучатися. Спробуємо спочатку, просто житимемо для себе.

Він взяв моє обличчя у свої долоні й міцно поцілував. Мені давно вже не було так спокійно біля коханого чоловіка.

КІНЕЦЬ.