– Я взагалі найкраща! Ти глянь на мене! Який нормальний чоловік від мене відмовиться? Тим більше Влад, він, взагалі, з мене порошинки здуває. Ні, мене розлюбити неможливо!

Моя гарна однокласниця Марина перевела подих і продовжувала:

– Ти ж пам’ятаєш, він за мною з п’ятого класу ходив хвостом. Під вікнами чергував. Коли ми весілля зіграли, щастю своєму не міг повірити. Та що я тобі розповідаю, ти й так усе знаєш. А ти кажеш, куди я його відпускаю. Хай заробляє, на то він і мужик. І так зірок із неба не хапаємо.

Зустріч однокласників добігала кінця, а Марина – із дивовижним манікюром, бездоганною зачіскою, у дорогому костюмі, стильна та витончена – все ще скаржилася на недоїмки у сімейному бюджеті.

Її чоловік Владислав, також наш однокласник, був далеко і заробляв на гідне життя Марини.

Я посміхнувся, подумавши, що колись сам був закоханий у неї. Правда, мої почуття до неї були не дуже довгими, Марина вміла відштовхувати від себе людей особливим підходом до життя. Їй чомусь здавалося, що якщо в неї яскрава зовнішність, то їй усе можна. Думала вона так і зараз. І коли я підвіз її до дому, запропонувала продовжити вечір у неї.

– Марина, вибач, але я не можу. Вдома на мене чекає сімʼя, Наталя, напевно приготувала вечерю, і вона дуже засмутиться, якщо я затримаюся.

– Зразковий сім’янин, так? – посміхнулася Марина.

Я розвів руками:

– Давно та безнадійно одружений та щасливий.

Вона у відповідь розсміялася:

– Рада за тебе! Хоча дуже шкода. Ну що ти так дивишся? Мені нудно, Владика немає, і я просто хотіла провести час із другом. З тобою. Випили б каву… Побалакали…

Марина призовно торкнулася моєї руки, але я тільки похитав головою:

– Вибач мені пора. Радий був тебе побачити!

Вона зітхнула:

– Гаразд! А, до речі, не забудь, що незабаром день народження Івана Семеновича. І головними призначено мене з тобою.

– Як таке забудеш? – розвів руками я і, нашвидкуруч попрощавшись з Мариною, вирушив додому.

Щоразу на зустрічі випускників ми скидаємось на подарунок та обираємо двох-трьох відповідальних. Вони й мають привітати Івана Семеновича. Цього року честь (говорю без сарказму, це справді приємний обов’язок) випала нам із Мариною, про що вона й нагадала мені.

Ми зробили все як треба: купили подарунок, торт і деякі частування, відвідали зворушеного нашою увагою чоловіка, випили з ним чаю і попрощалися, побажавши міцного здоров’я. Але коли вийшли надвір і я хотів розпрощатися і з Мариною, вона вчепилася в мене мертвою хваткою:

– Ні, ти уявляєш?! Владик хоче від мене піти! Мене розлюбити неможливо! Я ж найкраща! Чому він мене покинув? Гад такий! Знайшов якусь собі! Прилітав по документи, на розлучення збирається подавати! Ні, ти тільки подумай: пироги вона, бачите, йому пече. Які пироги? 21 століття надворі. Усі нормальні люди у ресторанах їжу замовляють. А він каже – пироги!

– Моя Наталя теж балує мене пирогами та всякими плюшками, – посміхнувся я. – Це залежить не від століття, а від жінки.

– Та припини! – спалахнула Марина. – Ви – мужики всі однакові! Вам би тільки живіт собі набити! І начхати, хто поруч. Ні, що він у ній знайшов? Пироги? Вона навіть старша за нього на 5 років! А йому? Йому що треба? Я йому кажу: «Владик, ти збожеволів?» А він мені: Я не Владик, я – Влад! І я тільки з нею себе чоловіком відчув! Розумієш? Вона його обходжує, каже. Слово яке: обходжує …

Я скривився: ця тирада обіцяла бути нескінченною. Але хвилин через 15 мені пощастило, у сумці Марини задзвонив телефон, вона відповіла на дзвінок і, схоже, забула про мене.

Скориставшись вдалим моментом і попрощавшись із Мариною помахом руки, поїхав додому, згадуючи усміхненого добряка Владислава.

Нарешті мужик буде щасливий! А Марина, ну що Марина… З її зовнішністю вона обов’язково знайде нову жертву. Адже її не любити неможливо. Принаймні вона так думає.

КІНЕЦЬ.