Вийшла заміж за вдівця, але не порозумілася з його дітьми. Тоді мені здавалося, що я зустріла чоловіка своєї мрії. Саме такого чоловіка я уявляла поряд із собою. Мене навіть не збентежило те, що він удівець із трьома доньками — 17, 8 років та 1 рік. Я так у ньому була певна.

Зі старшими я відразу ж порозумілася, а з маленькою займалися його батьки. Ми зустрічалися 4 місяці (тепер я вже розумію, що дуже мало) і побралися. Спочатку було все нормально, хоча я й дуже сумувала за домом (він з іншого міста, і ми поїхали до нього жити).

Все почалося, можливо, з дрібниці, але все ж таки. Я звикла до чистоти та порядку, тут же з цим не дружать. Гаразд, молодша, ще можна зрозуміти. Але старшій дочці вже 17 років. Хлопця собі навчилася знайти, а в кімнаті прибрати не навчилася.

Я тривалий час мовчала, хоча мене це дуже дратувало. Але коли я дізналася, що чекаю дитину, і мені стало важко (хоча чоловік мені дуже допомагав по дому) мій терпець урвався. Я почала її змушувати щось робити, а не лежати на ліжку з телефоном.

І тут почалися суперечки та скандали. І я стала поганою. Чоловік був начебто і на моєму боці, але були й моменти, коли він почав принижувати мене, виправдовуючи її, він так і не зміг поставити її на місце. Бо дійшло до того, що вона потягла до мене руки.

А коли, під час скандалу, вона почала кричати, що не рада моїй дитині, вона мені взагалі остогидла. Дивитись на неї не можу. Я боюся, що така історія може повторитись і з молодшою. Тут також є проблеми. З чоловіком теж ми останнім часом не можемо порозумітися. Весь час сваримося.

Він мені дорікає, каже, що він прожив 17 років із покійною дружиною нормально, а зі мною не може, що річ у мені. Я ревную. На ґрунті цих скандалів та його слів на мою адресу, я стала похмурою, дратівливою.

Я не відчуваю задоволення у житті. Він мене замкнув, я сиджу вдома з дітьми, далеко від своїх батьків, родичів, друзів, знайомих. Я дуже хочу налагодити стосунки, але не знаю як. Я начебто і хочу з ним жити, але не так. І не знаю як?

КІНЕЦЬ.