Мене ледь не тіпає, коли чую слово “Великдень”. І не через паски чи воскресіння. А через ту обов’язкову мильну оперу, яка щороку прокручується в моїй родині: мати-контролер, брат-фаворит, гості “з манікюром”, фаршировані яйця, які більше для фотосесії, ніж для столу.

Цьогоріч я втратила будь-яку надію, що це зміниться. І вирішила – більше не буду. Я не поїду на Великдень ні в Бучач, ні в Трускавець, ні на мамину кухню.

Наступного року – або Канари, або я сама собі паску пектиму, але на своїх умовах. І все почалося з того, як Борис поставив мені, як він сказав, “прості три питання”.

– Анно, коли ти востаннє святкувала для себе?

– Ти про що?

– Ну, щоб не для мами. Не для баби. Не для дітей. Для себе.

І я зависла. Бо не пам’ятаю.

А тепер почну по черзі.

Усе, як завжди, почалося з миття вікон. Мама мені з понеділка дзвонить:

– Ти вже відмила ті вікна? Свята ж скоро, не сміши людей, Анно!

Я ще намагалася щось жартувати:

– Мамо, а це обов’язково?

Але не допомогло. У п’ятницю вже була в її квартирі з пораненими руками від швабри, нервами на нулі і Борисом, який просив залишитися вдома.

– Та побудь трохи. Не їдь туди, – благав він. – Тобі ж потім тиждень відходити.

Але я поїхала. Бо “так треба”.

І от, я стою в її кухні, вікно в залі розбираю по частинах, а вона йде ззаду й коментує:

– У тебе в Києві, напевно, такого порядку немає.

– Ну звичайно, мамо, я ж там у норі живу.

– Ага. Тільки не ображайся. Я ж пожартувала.

Тільки щоразу ці її жарти мають присмак оцту. І серце починає стукати не в такт – не від втоми, а від образи.

Борис приїхав у суботу. Привіз дітей, бо я попросила. І одразу побачив мого брата – Віталіка – біля дверей, з пляшкою червоненького і новою дівчиною. Років на десять молодша, фігура з інстаграму, усмішка – в стилі “я не винна, що всі чоловіки мої”.

– Це Даринка, – каже мама, – ну така розумничка! Вона на юрфаці, у неї іспит, а вона все одно прийшла! Анно, візьми приклад!

Візьми приклад. Я, значить, щоразу відкладу роботу, тягну дітей, печу сирник, привожу паску і домашню ковбасу, а мені – “візьми приклад”.

Я зціпила зуби. Але тоді ще мовчала.

На стіл подали “головне”: мамині фаршировані яйця. З копченим вугром, перепелиними ікринками, зверху – петрушка в формі хреста. І тиша. Бо ці яйця – святиня.

– Діти, не торкайтесь цих. Вони ще для фото, – сказала мама й підморгнула Віталіку.

– А ти, Анно, знову зі своїми травами? – кинула Даринка, – твій буряк з руколою, до речі, діти не їли.

Я мовчала. Бо діти якраз доїдали останні ложки. Але мама додала:

– Ну, то справа смаку. У кожного своя родзинка. Просто традиційне – завжди краще.

І тут у мене щось тріснуло.

– Мам, а можна я теж колись почую від тебе “дякую”?

– Анно, знову починається…

– Ага. І не закінчується. Бо мені 37, а я досі доводжу, що маю право не фарширувати яйця в стилі 1975 року.

Борис схопив мене за руку під столом.

– Пішли. На вулицю. Тобі треба вийти.

І я вийшла. Ми пішли на кладку біля річки. Діти ловили жаб, а я стояла і ковтала повітря.

Коли повернулися, тато сидів на кухні. Він завжди був тінню – мовчазний, постійно з газетою, тихий як вечір після грози.

– Тату? – спитала я, бо помітила, що він не їсть.

Він глянув. У нього були червоні очі. Я не бачила, як він плаче. Ніколи.

– Я не знаю, що сказати, – прошепотів він.

– Не треба. Просто скажи, що ти відчуваєш.

Він зітхнув і промовив:

– Мені шкода. Що не встав поруч. Що не сказав твоїй мамі ще двадцять років тому: “Досить”. Бо я сам ніколи не мав голосу. А ти – маєш. І якщо колись поїдеш на ті Канари – я розумітиму.

Я обійняла його. Без слів. Просто вперше за всі роки відчула, що хтось із цієї родини мене… бачив.

Наступного дня, уже вдома, я сіла за ноутбук. Ввела: “Канарські острови. Квітень 2026”. І бронювала житло. Невелике. Але з видом на океан. І з кухнею, де я зможу приготувати сніданок – саме такий, як ми з дітьми любимо. Без оцінок. Без “ну у тебе завжди своє”.

Я написала мамі смс:

Наступного року ми з дітьми святкуємо Великдень у подорожі. Дякую за все. Але я вибираю спокій.

Вона не відповіла. І я вперше – не чекала.

Бо я знала: мої діти запам’ятають не стіл, не фарш, не килими. Вони запам’ятають, як ми разом сміялись. І як було легко.

А тепер запитаю вас, мої дорогі читачі:

А ви коли востаннє святкували для себе? Не для мами. Не для сусідів. Не для галочки. А просто – для власної душі? І чи готові ви нарешті це змінити?

Бо, може, пора зібрати валізу?

Джерело