Сонце, пробиваючись крізь фіранки, висвітлило на столі м’ятий папірець – рахунок за борг. Ліза, насупившись, підняла його.

«Комуналка. Приміщення під крамницю. Чотири тисячі гривень».

Чотири тисячі, які, здавалося, ніхто, окрім неї, платити не збирався.

Тяжке зітхання зірвалося з її губ. Ця крамниця, що дісталася їй у спадок від бабусі, перетворилася на джерело постійного головного болю.

Не через бізнес – невеличка крамничка із фермерськими продуктами мала популярність. Проблема була у тих, хто вважав себе причетним до її прибутку.

Для Лізи ця справа була швидше чимось особистим, трепетним, важливим.

Щоразу заходячи туди, вона згадувала той щасливий час, коли допомагала бабусі працювати.

З якою ніжністю та любов’ю вона відносилася до вибору асортименту. Частину продукції готувала особисто, якісь – закуповувала та привозила.

Усі без винятку відвідувачі довіряли бабусі, ставилися до неї тепло за сумлінне ставлення до роботи.
З виру думок дівчину вирвали різкі звуки.

У двері постукали, і в кімнату, не чекаючи на запрошення, ввійшла Наташа, двоюрідна сестра Лізи. Її обличчя було спотворене гримасою невдоволення.

– Знову ці рахунки! – випалила вона, кидаючи на стіл другий такий самий аркуш.

– І що ти думаєш робити?

Ліза втомлено потерла перенісся.

– Платити, мабуть. Як завжди.

– Та з чого це раптом ти маєш платити з наших спільних грошей?!

– Наталчин голос дзвенів обуренням.

– Ми теж спадкоємці! Маємо право на частину прибутку!

– Маєте, – погодилася Ліза, намагаючись зберігати спокій.

– І отримуєте. Щомісяця. А от платити за рахунками чомусь ніхто не поспішає.

– Мене хвилюють лише гроші, – не приховуючи емоцій, казала Наталка, кидаючи на стіл рахунок за борг, який ніхто не збирався сплачувати, – а не твої проблеми з бухгалтерією!

– Ми всі працюємо, у нас у всіх сім’ї! І ці чотири тисячі… вони могли б піти на щось справді потрібне!

– На нову сумочку, можливо? – Запитала Ліза, не втримавшись.

Наташа спалахнула.

– Яка тобі справа до моїх покупок? Ти живеш одна, витрачати нема на кого! Могла б і увійти в наше становище!

В кімнату зайшов Андрій, брат Лізи, з кухлем кави в руках. Почувши останні слова, він насупився.

– Наташа, ти перегинаєш, – сказав він, ставлячи кухоль на стіл. – Ліза і так тягне на собі всю крамницю. Ми їй хоча б дякую маємо сказати.

– А що, “дякую” вже можна перевести в готівку? – відрізала Наташа, закочуючи очі. – Мені потрібні гроші, Андрію! Ти сам знаєш, у нас із Дімою кредити, діти… І ця крамниця – єдине джерело стабільного доходу!

З раннього віку Наталка намагалася довести всім свою перевагу.

Якась дивовижна причина змушувала її відчувати себе чи не принцесою, якій всі навкруги зобов’язані.

Бувши єдиною дочкою своїх батьків, вона росла примхливою, вимогливою і навіть двоюрідну сестру Лізу прагнула притискати, та підкоряти своїй волі.

Відколи не стало її батьків, батьки Лізи та Андрій просили дітей бути більш поблажливими до двоюрідної сестри.

Спочатку звучали версії про те, що в неї зараз непрості часи, у становище дівчинки слід увійти.

Потім, звикнувши отримувати найкраще і на першу вимогу, Наталя й сама спритно всіма маніпулювала.

Вчитися вона особливо ніколи не хотіла, працювати теж. Натомість жити любила гарно.

Можливо, Наталя б і домоглася свого, якби хоча б чоловіка обирала не за зовнішнім лоском та особливостями, а оцінювала його готовність задовольняти усі її фінансові побажання.

Як це часто буває, «принц» виявився не настільки забезпеченим, а намагатися допомагати сім’ї та хоч трохи економити – Наталі не хотілося.

От і доводилося Лізі за традицією терпіти примхи своєї двоюрідної сестри. Добре, що хоч брат намагався заступитися за працьовиту дівчину.

– Тоді може, варто хоча б спробувати допомогти Лізі? – Запропонував Андрій. – Приїхати пару разів на тиждень, постояти за прилавком? Хоч трохи розвантажити її.

– У мене немає часу! – відрізала Наталка. – І бажання, якщо чесно. Це не моє. Я краще піду працювати туди, де мені реально заплатять, а не де треба нескінченно щось вигадувати, та орати!

– Ах, ось воно що, – тихо промовила Ліза, відчуваючи, як підіймається хвиля образи.

– Отже, ви тільки прибуток хочете отримувати, а вкладати сили – ні?

– Ну, а що ти хотіла? – Наталка знизала плечима.

– Ми ж родина! Повинні допомагати одне одному.

– Допомагати, а не паразитувати, – заперечила Ліза, підвищуючи голос.

– Я втомилася від цього! Втомилася бути вашою дійною коровою!

– Та хто ти без цієї крамниці?

– Огризнулася Наталка. – Самотня стара діва, яка, крім своєї роботи, нічого в житті не бачила!

Ці слова стали останньою краплею. Ліза, яка стримувала себе з останніх сил, не витримала.

– Знаєш що, Наталко? – Сказала вона, дивлячись сестрі прямо в очі.

– Я вирішила – досить! Крамниця продається. І всі ваші проблеми з кредитами та дітьми мене більше не стосуються!

У кімнаті зависла тиша. Наташа, здавалося, втратила дар мови. Андрій здивовано дивився на Лізу, не вірячи своїм вухам.

– Ти ж не посмієш так вчинити!

– Почала бурчати Наталя.

– Це більше, ніж просто спадщина! Пам’ять про бабусю, її працю…

– Для когось, це лише спадок, та джерело дармових грошей. А мені доводиться долати нескінченні проблеми, – відрізала Ліза.

– Набридло справлятися з усіма труднощами самотужки.

– А як же нам тоді бути?

– Жалібно намагалася голосити сестра

– Де нам брати гроші?

– Чому мене мають хвилювати чужі проблеми? – спокійно відповіла Ліза. – Дуже довго мені доводилося думати про складнощі твоєї родини. Та й ти, Андрію, не особливо краще поводився. Радий виручити тільки на словах.

Відверто кажучи, вся підтримка брата дійсно полягала лише в тому, що він не сперечався з сестрою.

Насправді він і сам ніколи не допомагав з розвитком крамниці. Ніхто з родичів не вважав за потрібне хоча б запропонувати Лізі, яка виконувала всю роботу, хоча б забирати більшу частку прибутку.

Як мінімум, це було б справедливо. Але це не про них.

Промовивши ці слова, Ліза покинула крамницю, залишивши Андрія і Наташу перетравлювати все сказане.

Вона чудово усвідомлювала наскільки незадоволені будуть близькі. Тільки в глибині душі їй стало значно простіше та легше. Вперше за довгий час вона відчула себе вільною.

Її більше не хвилювали спільні, але «чужі» борги, проблеми, відчуття жадібності, яке змушувало з’являтися брата і сестру точно в день підрахунку прибутку, та його розподілу.

Поставивши родичів на місце, їй не хотілося бути зручною. Ліза навіть не відчувала жалю через те, що вирішила всім дати відсіч.

Увечері, коли Ліза сиділа на кухні, переглядаючи оголошення про купівлю комерційної нерухомості, пролунав дзвінок від Наташі.

– Лізонько, пробач мені, – говорила сестра крізь сльози.

– Ти мала рацію… А ми всі – ні. Ми розуміємо, як тобі важко. Не продавай крамницю, будь ласка! Ми… ми допомагатимемо тобі. Чесно!

Ліза мовчала, слухаючи зізнання сестри. Вона знала, що Наталя каже це тільки через страх втратити джерело доходу. На цей раз щось підказувало, що поставлена ​​в глухий кут сестра змушена буде стримати слово.

– Мені треба як слід подумати!

– Не стала давати обіцянок Ліза.

– Якщо ухвалю рішення та залишу крамницю, умови роботи та розподілу доходу будуть іншими. Причому – жодних винятків робити не стану.

Слухати відповідь сестри Ліза навіть не стала. Вона кинула слухавку, спостерігаючи за заходом сонця через віконне скло.

Важко було прогнозувати, якими тепер будуть її стосунки з родичами, але колишньої м’якої та покірної Єлизавети – точно не буде.

Ліза знала, що тепер, коли навчилася говорити «ні», вона зможе побудувати своє життя так, як захоче сама. Без огляду на чужі бажання та чужу жадібність. Тому що, зрештою, кожен сам коваль свого щастя. І вона була готова викувати його наново.

Про одне шкодувала – чому вона раніше не позначила кордонів і тягла все на собі? Можливо надіялася, що “родичі” схаменуться? Але це точно, як виявилося, не про них. Від добра – добра не шукають – і це аксіома, а не припущення…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.