Мені 19 років. Майже рік, як я вийшла заміж.

Чоловік старший за мене на 9 років але, незважаючи на це, ми дуже схожі. Ми з різних міст, я переїхала в його місто (селище міського типу), яке в рази менше від мого міста (майже мільйоник).

Спочатку мене це влаштовувало — я перейшла на заочну форму в інституті, знайшла цікаву роботу, ми були поруч, і все було чудово. Тут у нього квартира, живемо ми з дідусем.

Його мама та вітчим живуть у своїй квартирі. Вони не працюють, відповідно вільного часу багато.

Спочатку мама приходила та робила всю хатню роботу. Я не ледарка, прибираю і готую непогано, налаштовувала себе на те, що я тепер господиня і мами поряд немає.

На цьому грунті були сварки, її бажання трохи зменшилося. Але вона спокійно могла прийти у вихідні, коли ми ще валяємось у ліжку, готувати їжу, навіть якщо є що поїсти.

Після численних розмов це теж зійшло нанівець. Потім я звільнилася, поїхала на сесію до свого міста до батьків, там дізналася, що я чекаю дитину.

Дитина не запланована, проте бажана. Усі пораділи.

Після сесії я повернулася назад, але роботу не шукала. Чоловікові, тим часом, запропонували гарну посаду в Києві.

Містечко, де ми живемо, за 3 години їзди від Києва. Там живе його дядько, чоловік живе там, у вихідні приїжджає сюди.

Я зараз у положенні сиджу вдома. І більше не можу.

Усі його родичі (дід, мама, дядько) ставляться до мене як до маленької. Так, через вік, я місцями наївна і дурна, але мозок у мене на місці, є своя думка, погляди.

Якщо я кудись іду, маю попередити, вони можуть мене втратити, якщо я десь три години пропадаю. За відчуттями я від своїх батьків переїхала до інших.

Мені дуже не вистачає чоловіка, я сумую за своїми батьками та друзями, набридла ця гіпертурбота його родичів. Я тупію вдома, раніше захоплювалася багато чим, зараз нічого не хочу.

Я боюсь, що не готова до дитини. Мене дратує, що я живу, як у гостях — його мама може прийти будь-якої миті і господарювати тут.

Мені здається, це все не моє, не моє життя. І я ні з ким не можу цим поділитися, навіть чоловікові сказати, та й нити не хочеться.

За цей рік сталося стільки змін, що мені здається ніби я ось зламаюсь. А що буде коли з’явиться дитина, взагалі страшно подумати.

КІНЕЦЬ.