Мене дратує і виводить мама на кухні. Я не люблю її італійські пасти, брускетки чи ще там щось подібне. Я і моя родина любимо котлети, вареники і голубці, які мене навчила готувати моя люба рідна бабуся, поки мами 22 роки не було поруч.

Я виходжу зранку на кухню – мама щось енергійно співає під ніс, перевертаючи на сковороді відбивні. А я відчула, що закипаю і ось-ось лусну. Мало того, що розбудила нас усіх у вихідний, ледь сонце зійшло, то ще й до плити встала.

Хоча ніхто її про це не просив! Чомусь ця жінка вирішила, що мені досі вісім рочків і вона має право поводитись зі мною як справжня мати.

Двадцять два роки тому вона залишила мене бабусі і подалася на заробітки у далеку Італію. Я тоді ще в садок ходила, була зовсім крихітка. Але добре пам’ятаю той день, коли я проводжала маму і просто вила від розпачу. Як вибігла до неї зі своєю найкращою сукнею. Подумала, що вона візьме мене з собою, якщо я буду найкрасивішою дівчинкою на світі.

Але вона пішла, поїхала дуже далеко і надовго, і мій маленький світ зруйнувався вщент.

Пам’ятаю, як я раділа різнобарвним кулькам закордонних жуйок, мармеладкам і цукеркам. Як хвалилася перед друзями дорогими ляльками та обновками. Але найсильніше в пам’ять врізалося те, як я заздрила іншим дітям. Адже їхні мами завжди були поруч, обіймали їх, а моя – ні.

Я дуже люблю свою бабусю. Вона завжди була добра до мене і навчила мене всього, що знала сама. Але, хоч би як вона намагалася, маму замінити так і не змогла.

Як же я чекала на мамину відпустку! Мабуть, так само сильно, як і боялася її. Вони пролітали з жахливою швидкістю, і ось мама знову збирала валізи і виїжджала до своєї Італії. Знову доводилося прощатися зі сльозами, істериками та чекати на неї біля вікна.

Одного разу зі мною щось сталося. Наче всередині перегоріла лампочка. Зламалася та сама гаряча дитяча відданість, на якій тримається безумовне кохання. На тому місці зросла байдужість.

Я ніби змирилася, що Італія відібрала у мене маму назавжди. Так, вона все ще залишалася моєю мамою. Але стала радше далекою родичкою, яка задаровує дорогими іграшками у свята. А ще ти згодом починаєш забувати її риси обличчя, голос і сміх.

Потрібно віддати мамі належне – вона працювала як навіжена. Заробила на двокімнатну квартиру, євроремонт та мою освіту.

Щоразу вона обіцяла, що ось-ось ще трохи – і вона повернеться. Потрібно просто закрити цю потребу і цю. Час минав, і я перестала вірити її словам. На моє весілля вона не приїхала. Літня синьйора, яку вона доглядала, злягла з тяжкою хворобою.

Коли синьйора віддала богові душу, з’явилася нова. Знаєте, мені було так прикро та смішно за свої переживання. Я вже доросла людина, давно пора прийняти все як є і жити далі. Але, коли на весіллі з тостом встала свекруха і сказала, що говоритиме за обох мам, я відчула себе найсамотнішою людиною на землі. Сиротою при живій мамі.

І ось тепер, через довгі роки, мама нарешті зав’язала із заробітками. Вирішила, що настав час повертатися на батьківщину. Поки вона живе у нас із чоловіком, але планує переїхати до бабусиної квартири після ремонту.

Минуло лише два місяці після її повернення, але я вже не витримую. Від її повчань у мене тріщить голова. «Донечко, а чому ти рушники не прогладжуєш після прання? Запам’ятай, їх потрібно обов’язково обробляти паром, щоб шкіра не свербіла». Або: «Навіщо ти промиваєш макарони? Ти що? Італійці так не роблять. Давай покажу як правильно».

Такий вигляд має наша стандартна розмова мами з донькою. Повчає мене як маленьку. Начебто перед нею не 28-річна доросла жінка з двома дітьми, а нетямуща десятилітка.

На кожному кроці чую: “Так не роби, дивися, як треба”. Коли чайничок закипає, я просто виходжу з кімнати, щоб не наговорити зайвого.

Невже вона не розуміє, що ми з нею вже давно чужі люди? Я виросла без неї. Ніхто, окрім бабусі, нас не поєднує. Так, у нас навіть спільних фото немає! Що вже казати про спільні спогади. Ми прожили різні життя.

Усім, що я маю, я зобов’язана виключно спочилій бабусі. Вона була поруч і коли я плакала від першого кохання, і коли провалила вступні іспити. Вона знала про всі мої нещастя і перемоги, бачила мої сльози та сміх. Ну, а що мама? Їй цілком вистачало моїх фото та сухого телефонного «все гаразд».

А зараз вона кинулася надолужувати час, проведений порізно. Роки, яких не повернути. Чому вона вирішила, що заробітки – гарне виправдання, щоб покинути свою дитину? Чому вона така впевнена, що зможе все повернути? Навіщо?

Так, вона купила мені квартиру і вивчила у престижному виші. Але хіба той диплом та стіни можуть повернути мені маму? Не цю незнайому жінку, яка намагається навчати життя дорослу людину. А рідну маму тій маленькій заплаканій дівчинці, яка так спрагло хотіла її теплих лагідних рук і материнських обіймів.

Впевнена, мене зрозуміють не всі. Особливо ті, хто жив з мамою поруч у дитинстві і юності. Знаєте, у мене є дві близькі подруги, чиї мами також півжиття провели на заробітках. Ситуація та сама. Ці дівчата влаштовані у житті, але глибоко самотні і недолюблені всередині.

Скажу вам так, дорогі читачки й читачі: жодні гроші, іграшки та інші блага не замінять дитині матір. Ніякі матеріальні речі не заповнять порожнечу в душі і не відмотають час назад.

Краще б ми втрьох – я, мама і бабуся – тулилися в скромній однокімнатній квартирі, купували одяг у секонд-хендах, відпочивали на дачі біля річки. Краще б у мене була мама, а не ця незнайомка, яка співає на світанку в моїй кухні, коли її про це ніхто не просив. І я вже не можу дочекатися, коли вона з’їде з моєї оселі.

Джерело