Скільки себе пам’ятаю, увесь час я була комусь винна.

Спочатку я повинна була їздити з батьками у село та допомагати там, по дому у мене теж було багато обов’язків. Крім того, я повинна була гарно вчитися, а не гуляти з подругами незрозуміло де.

Після того, як я закінчила університет я повинна була вийти на роботу та допомагати батькам грошима, потім повинна була вийти заміж та бути хорошою господинею. Після заміжжя я повинна була народити дитину. після народження дитини я повинна була народити ще одну дитину. Адже одній дитині буде сумно та батьки думали, що якось мені занадто легко.

Потім я повинна була доглядати за дітьми, чоловіком, домом, ходити на роботу та ще й допомагати фінансово батькам. Коли діти підросли я повинна була дати їм вищу освіту.

А коли діти створили свої сім’ї та у них народилися діти, син мені сказав, що тепер я матиму змогу сидіти з внуками, щоб йому з дружиною було легше.

А про мене хто подумає? Чому ніхто не думає про те, щоб зробити легшим моє життя?
Може, я вже хочу відпочити від слова “повинна”? Може вже досить звалювати на мене все нові й нові обов’язки?

Мої батьки не сиділи з моїми дітьми, вони лише брали від мене гроші, а коли я просила побути з внуками, щоб відлучитися, вони посилалися на своє слабке здоров’я та відмовляли мені.

Я не має наміру слідувати їх прикладу, проте й сидіти з внуками у мене немає сил. Врешті-решт я заслуговую на те, щоб тепер мені хтось щось був винен, я дуже багато зробила для інших людей та тепер заслуговую на віддачу.

КІНЕЦЬ.