Одного разу моя двоюрідна сестра Ірина подарувала тітці шоколад, і успадкувала її будинок. Заповіт був переписаний на її користь, і нікого, а найголовніше тітку, не турбувало те, що я всю молодість присвятив догляду за нею.

Я ледь стримувався від несправедливості.

– Чесно? Ти говориш про чесність? Де ти була всі ці роки, коли я вдень і вночі доглядав за тіткою? Коли їй потрібно було дати ліки чи відвезти до лікаря? Ти була хоч раз поруч? – мій голос лунав, як грім.

– Матвію, заспокойся. Тітка мала право вирішувати сама. Це… життя. Просто змирися з цим, – відмахнулася Ірина, ніби це була лише дрібниця.

Галина, моя тітка, була не здорова і самотня. Вона жила в тихому будинку на околиці. Їй було важко, а мені… було 27, коли я залишив роботу, аби піклуватися про неї. Вона завжди казала:

– Матвію, сім’я – це найголовніше.

І я вірив їй, вірив, що роблю правильно. Це було нелегко: догляд за літньою людиною вимагає не лише фізичних сил, а й величезної емоційної стійкості. Але тітка була вдячною.

– Матвію, ти – як син для мене, – сказала вона одного вечора, коли я подав їй чай із медом. Її очі блищали слізьми. – Я ніколи не забуду, що ти робиш для мене.

Слова тітки гріли мою душу. Родина ж? Вони цуралися Галини, як не знати чого. “У нас своє життя, ми не можемо за нею доглядати” – ось усе, що я чув від них. Ірина взагалі зникла на роки, іноді тільки телефонувала.

Але все змінилося, коли тітка почала слабшати. Раптом Ірина з’явилася. Спершу принесла квіти, потім шоколад…

– Тітонько, як ви? Я так шкодую, що раніше не могла бути поруч! – сказала вона з перебільшеною ніжністю.

Я стояв поруч і мовчав, відчуваючи, як недовіра стискає горло. Ірина була дуже переконливою – особливо для тих, хто хотів її слухати. Вона часто говорила тітці про “чесність” і “справедливий поділ майна”.

Через кілька тижнів Галина змінилася. Вона стала замкнутою, часто задумувалася. Одного разу вона спитала мене:

– Матвію, ти дійсно піклуєшся про мене лише з доброго серця?

– Тітонько, ти знаєш, що я люблю тебе, – відповів я. – Не слухай нікого. Я завжди тут для тебе.

Але цього разу вона не відповіла. Незабаром вона запросила адвоката.

– Матвію, я хочу уточнити заповіт, – сказала тітка. Я не надав цьому значення. Адже вона обіцяла, що будинок буде моїм. Я жертвував усім для неї.

День її відходу був найважчим у моєму житті. Я тримав її за руку до останнього подиху.

Після прощальної церемонії ми всі зібралися у нотаріуса. Я був упевнений, що все йде, як домовлено. Та коли юрист почав читати документ, мої руки стерпли:

– Будинок і заощадження залишаються Ірині на знак подяки за її підтримку в останні місяці життя…

– Що? Це помилка! – я не міг повірити своїм вухам.

Ірина сиділа, посміхаючись:

– Тітка так вирішила. Просто прийми це.

– Прийняти? Де ти була всі ці роки? Я міняв їй підгузки, годував, доглядав, – вигукнув я. – А ти приходила раз на тиждень із шоколадом!

Але її це не зачепило.

– Це її вибір, Матвію. Можливо, вона побачила щось у мені, чого не бачила в тобі.

Тієї ночі я не спав. Несправедливість палала в мені, але я зрозумів: я не міг дозволити цьому зруйнувати мене. Я вирішив, що боротимуся за справедливість. Наступного дня я відвідав Ірину.

– Як ти могла? – спитав я прямо.

– Матвію, це лише дім. Ти повинен думати про щось більше. Життя триває, – відповіла вона, ніби нічого й не сталося.

– Ти маніпулювала тіткою. Ти використала її!

Ірина тільки знизала плечима:

– А ти подумай, чому вона вирішила інакше. Можливо, твоє втручання їй набридло?

Ці слова були вкрай неприємними. Я зрозумів, що продовжувати цю боротьбу означало руйнувати себе. Я вирішив відпустити.

Я повернувся додому, до тітчиного порожнього будинку, який тепер належав не мені. Я взяв її стару чашку, відчувши теплоту спогадів. Пані Оксана, сусідка, прийшла з пирогом:

– Матвію, те, що ти зробив для Галини, безцінне. Ти дав їй любов, а це важливіше за будь-яке майно.

Її слова гріли душу. Я знав, що моє життя з тіткою, хоч і складне, було правильним вибором. Воно мало сенс.

Наступного дня я відмовився від боротьби за майно. Я почав нову сторінку. Знайшов роботу, повернувся до друзів. Минуло кілька місяців, і я проходив повз той самий будинок. Ірина продавала його. Але я більше не відчував гніву. Я знав, що дав тітці Галинi найголовніше – спокій і любов.

І це моя справжня винагорода.

А ви б я к відреагували на таке рішення тітки?

Чи правильно я вчинив, залишивши все як є?

Джерело