З невісткою я посварилася, як то кажуть, “у пух і прах”. І не дивно, бо за сім років, що Ніна заміжня за моїм сином, я мовчала стільки, що вже й рота боялася відкрити.

Та терпець урвався! Адже й я маю право на свій голос у цьому театрі життя.

А через що, спитаєте?

Живемо ж окремо, до молодих я зроду не лізла, двох онуків маю: старшому Матвійку вже шість, а онучці чотири рочки.

А сварка вийшла через… цукерку. Точніше, через те, що я на очах у невістки й сина онука цукеркою пригостила.

Одразу скажете:

“Баба дурна, дитині алергія, а вона суне!” Аж ніяк! Жодних медичних проблем у Матвійка немає. А цукерку я й справді дала на зло, так, демонстративно. Всупереч категоричній забороні матері.

Ніна, скажу я вам, дама сувора, з таких, що себе саму любить більше, ніж будь-кого. Синові моєму це, бачу, подобається, ну й нехай.

Але до дітей Ніна, на мій погляд, проявляє зайву строгість, особливо до хлопчика. Ні, руки, боронь Боже, не піднімає, але від цього не легше.

От наприклад місяць тому у внучки був день народження. Прийшла я з подарунком, сіли за святковий стіл. Доходить черга до торта – Ніна розкладає всім по шматочку, а Матвійкові… нічого.

— Ніно, — кажу, — а що це мій рідненький онук без тортика сидить?

— А він покараний, — відрізає, — позбавлений солодкого.

А Матвійко сидить, як побитий, насупився. І так прикро, маленький ще зовсім!

Усі їдять, а йому тільки дивитися? Запитала, за що ж таке жорстоке покарання?

— Він забрав у сестри планшет і розбив його, — відповідає.

— Ніно, — кажу, — та це ж дитина! Ну чого тільки не буває? Ну розбив, давай я тобі з пенсії новий куплю. Але карати сина їжею – це вже через край!

— Їжею, — відповідає, — я його не караю. Все, що за віком належить, він їсть: м’ясо, рибу, овочі, фрукти. А солодощі для здоров’я необов’язкові, от він їх і позбавлений.

Мене аж закипіло!

Синові висловила: “Якого дідька ти мовчиш?! Рідного сина не захищаєш?!”

Син тільки промимрив, що вони самі розберуться. А невістка аж завилася:

— У моєму домі ніхто не сміє заперечувати моїх методів виховання! Хлопчика покарано, і крапка!

Я тоді встала й пішла, бо сил дивитися на це не мала.

“У її домі?” – аж кипіло в мене! Будинок, між іншим, спільний у них із моїм сином! Потім ще із сином телефоном лаялася.

Ніна, бачте, сина на тиждень покарала, і “ніхто ж не винен, що на цей тиждень припало сестрине свято”.

— Я таких методів не розумію, — кажу, — це для маленької дитини не покарання, а справжнісіньке знущання! І ти, батьку, терпиш і слова не скажеш?! Я ніколи не втручалася, не висловлювалася, але тут уже мовчати не можу!

Гаразд, тоді посварилися, потім наче стихло.

Онукові дзвонила, обережно питала, чи пробачила його мама. Сказав, що пробачила.

Днями синові з невісткою треба було йти до друзів на якусь урочистість. Попросили онуків залишити в мене на кілька годин.

Я, звичайно, погодилася. Дітей привели десь о п’ятій по обіді. Молоді поїхали, а я посадила їх чаювати. З тістечками та цукерками.

Дивлюся, онук цукерки не чіпає, сидить і старанно відводить очі від того, як його сестричка з насолодою “лопає” солодощі.

— Матвійку, — питаю, — ти не хочеш цукерки?

— Хочу, — відповідає, — але я вчора штани нові порвав, і мене мама покарала, сказала, тиждень буду без солодощів.

Тут я вже не витримала!

— Це в мами, — кажу онукові, — тиждень удома без солодощів, а в мене їж, скільки хочеш!

Взяв, з’їв.

А ввечері, коли батьки за онуками приїхали, я пакет із солодощами стала їм додому збирати.

Внучка цукерку попросила — я дала.

Матвій стоїть при матері, не просить, тільки скоса на неї поглядає. Ну я й підійшла, цукерку розгорнула й просто в рот онукові її поклала.

— Він покараний! — невістка аж завизгнула, — Він Вам хіба не сказав?!

— Сказав, — кажу, — але в моєму домі ніхто не сміє заперечувати моїх методів виховання!

— Значить, — кричить, — не буде моїх дітей більше у Вашому домі! Ніхто не сміє втручатися в процес виховання! Тільки батькам вирішувати!

“Налякала їжака голою… спиною!” — подумала я.

У них то одне, то інше, свати далеко, а я на допомогу з онуками часто приходжу. А не дасть онуків бачити — я знаю, куди йти! У мене теж права є!

Це я невістці й сказала, та ще й синові висловила, що живе із самодуркою і дітей власних не захищає.

— А Ви, — каже Ніна, — хочете, щоб ми не жили? Спите й бачите?

— Я, — відповідаю, — хочу, щоб над моїми онуками не знущалися! Штани порвав?

Сину, згадай, ти хіба штанів не рвав? Речей не кидав? Я тебе так карала?! А що Ніна їх не б’є, треба дякувати?! Ви взагалі при своєму розумі?!

Невістка дверима об одвірок грюкнула, син ще зі мною деякий час намагався порозумітися.

А що мені пояснювати? Ну от скажіть, хіба  ж я не права?

КІНЕЦЬ.