– Ти знущаєшся?! Ми тобі не дитбудинок! Ще одного не потягнемо, годі вже! – Михайло зірвався на крик, але до дочки не докричався.

– Мені він теж не потрібний! – відрізала Ольга. – Не хочете допомагати – самі ним займайтеся!

Вона ривком застебнула куртку, сунула босу дитину в руки молодшій сестрі та метнулася за поріг, залишивши за собою шлейф здивування, втоми та розпачу. Вже третій…

Інга навіть із місця не зрушила. На руках у неї висів Льова, весь розкуйовджений, у розтягнутому светрі не по сезону.

Погляд порожній, коліна – брудні. Дитині не було й року. Він не плакав. Тільки дивився, ніби знав, що жінка, що повернулася до нього спиною, не варта його сліз.

Михайло мовчки звалився на табурет. Обличчя його посіріло. Мати в кутку смикала поділ халата, дивлячись на двері, за якими зникла старша дочка.

– Скільки можна? Досить замітати її косяки! Завтра ж зателефоную в опіку, – нарешті сказав батько.

– Але ж вона наша дочка. А він – наш онук. Впораємося якось… – несміливо заперечила мати.

– Навіть, якщо вона притягне ще п’ятьох? Ні, Тамара, не зупиняй мене.

– Ну, схибила дівчинка… Не відмовлятися ж від неї.

– Схибила? Та вона добровільно по багнюці повзе! І нас туди тягне.

Інга вже відчувала, що нікуди він не зателефонує. Побурчить і заспокоїться. Як завжди. Вони з матір’ю зайнялися хлопчиком: викупали, переодягли, нагодували…

За годину виявилося, що зник конверт із грошима. Їх берегли на купівлю поросят. Батьки хапалися за будь-який спосіб заробити, бо підіймати онуків та молодшу дочку, яка ще навчалася у школі, було нелегко.

Михайло нишпорив по хаті, як вовк: копався в ящиках, відкривав банки, зазирнув навіть у духовку. Він ніби до останнього не міг повірити, що старша здатна на таке.

– Зрозуміло. Ми для неї ще й гаманець, – сказав він, змирившись. – Нехай не вертається. Не прийму, навіть, якщо приповзе навколішки.

Тамара змарніла, миттєво постарішала років на десять. Вперше вона не виправдовувала Ольгу, не вигороджувала, не шепотіла Інзі: “Розуму набереться – виправиться, треба тільки почекати”.

Дочка дивилася на батьків та розуміла, що стане ще складніше. Вона приймала це, як даність, як неминучий обов’язок.

Вона вже вставала раніше за всіх, годувала худобу, збирала дітей, відводила когось до школи, когось у садочок. Вечорами укладала їх, читала казки, гладила по волоссю.

А коли всі засинали, Інга плакала. Без істерик, без галасу – беззвучно. Від втоми, що скупчилася в грудях, та не мала виходу.

– Нічого, – шепотіла вона собі. – Я впораюся. У них буде сім’я. Навіть, якщо без мами.

В одному вона помилилась. Мамою стала вона.

…Минуло понад п’ятнадцять років. Життя йшло своєю чергою: робота, племінники, господарство. Іноді було тепло та радісно, ​​але частіше хотілося просто впасти та поспати.

Батьки пішли один за одним, і з того часу Інга майже не згадувала сестру. Не тому, що забула, просто більше не чекала.

Ольга в якийсь момент потрапила до місць не настільки віддалених. Зійшлася з новим чоловіком, яких у її житті була незліченна кількість, і потрапила з ним на крадіжці.

Спочатку вона писала листи, а потім зникла з усіх радарів. Інга навіть не намагалася шукати її. Навіщо?

…Тієї злощасної неділі вона стояла біля воріт з лійкою і поливала полуницю. Десь на сусідній ділянці гралися діти, вдалині кричали півні.

Інга не одразу помітила, як за огорожею з’явилася жінка. Згорблена, неохайна, у рваній заношеній кофті.

Жінка зупинилася біля хвіртки, примружилася, і тоді Інга впізнала її. Щоки впали, під очима синці, волосся сплутане, а голос все той же – скрипучий, з вічним викликом та нотками претензії.

– Ну, привіт, сестричка, – хрипко сказала Ольга, закашлявшись. – Сусіди сказали, ти тут тепер живеш.

Інга застигла з лійкою в руках. Їй не вірилося! Невже й справді прийшла? Перед нею ніби стояв привид минулого.

– Що тобі потрібно? – холодно кинула Інга, навіть не підходячи ближче. – Нарешті згадала про синів? Пізно.

– Я прийшла за своїм. Мене життя пошмагало, не сперечаюся. Але ж я мати. Вони мені винні. І ти, до речі, також.

Інга відчула себе так, ніби її накрило якоюсь важкою хвилею, що збиває з ніг. Наче всі ці роки – з безсонними ночами, холодними зимами, шкільними зборами, випускними – хтось раптом розтоптав.

Пройшовся брудними чоботями, та знецінив. Ольга сміливо вказувала на чужі борги, хоч свій – не віддала.

– Мати? Ти? Та ти навіть імена їх плутала, коли писала останній лист! – обурилася Інга. – Пам’ятаєш? А я кожну їхню родимку знаю.

– Але навіть я не смію говорити їм, кому і що вони винні! Це ти мала бути для них мамою. Але ти навіть людиною не змогла залишитись!

Ольга посміхнулася, хоча губи її затремтіли. Вона прокашлялася і витерла носа краєм рукава. Пахло від неї погано: хмільними парами, несвіжістю, ліками. Видно, біленька вибила з сестри все бажання дотримуватися гігієни.

– Тоді нехай аліменти платять. Я інвалід, отримую пенсію, але копійки. На них не проживеш. Не захочуть по-хорошому – до суду подам, – виплюнула вона зі злобою.

– Усі ви тут добре влаштувалися. Одна я лишилася ні з чим. Навіть спадок ти пригребла, не поділилася.

Інга витримала паузу. Вона не гнівалася, навіть не дивувалася. Просто не розуміла: як людина може бути такою гнилою?

– Стривай, – коротко сказала вона і зникла в хаті.

За двадцять хвилин біля паркану стояли троє чоловіків. Усі високі, міцні, з тяжкими поглядами. Старший, Єгор, стискав щелепи, наче боявся, що скаже зайвого.

Микита стояв трохи осторонь, мовчазний, стриманий. Лев, наймолодший, вийшов останнім і подивився на Ольгу так, ніби перед ним була не людина, а тварина.

– Ох… – простягла вона, дивлячись на них по черзі. – Синочки…

– Не починай, – жорстко перервав Єгор. – Ти не мама. Ти помилка. Біологічна.

– Мама нам все розповіла. Справжня мама, – уточнив Микита, кивнувши у бік Інги. – Ми тобі нічого не винні. Ти нам ніхто! Ти нас не виховувала, навіть не допомагала.

– Хочеш у суд – вперед. Присудять платити – будемо, – додав Лев. – Але знай: ми зробимо все, щоб ти отримувала мінімалку.

– Забудь, що ми взагалі є, – знову втрутився Єгор.

Ольга мовчала. Очі в неї забігали, стали блискучими від сліз, що підступили. Вона хотіла сказати ще щось, але всі слова вивітрилися, як хміль.

Інга стояла поряд і байдуже дивилася на неї. Жінці хотілося б поспівчувати, але приводу не знайшлося.

Навіть жалість – це розкіш, на яку людина має заслужити. Сестра ж все життя добровільно йшла на дно.

– Іди, Олю, – тихо сказала Інга. – Тут тобі нема чого ловити.

Ольга не попрощалася. Побрела назад до дороги, обіймаючи себе руками. Волочила ногу, кашляла. Одна. Як завжди. Тільки тепер вона була не гордовитою красунею, а нікому не потрібною асоціальною особою.

Біля паркану залишилися лише рідні та близькі. Іншим – не було дозволено пройти за хвіртку.

– Ми з тобою, мамо, – сказав Єгор, обійнявши Інгу за плечі. – Не хвилюйся. Ми не дамо тебе образити.

Інга нічого не відповіла. Просто відчула, що все не дарма. Все було не даремно!

Звісно, ​​Ольга не здалася. Інга сто разів пошкодувала про те, що свого часу не позбавила її батьківських прав. Але на допомогу прийшла дружина Єгора, Аліна.

– Батьки, звісно, ​​мають право на аліменти, особливо недієздатні. Але, яка вона мати? Вам просто треба довести, що вона не виховала дітей, – порадила вона. – Поговоріть із сусідами. Напевно, вони підтвердять це.

…Суд став на бік синів, попри плач і голосіння горе-матері. Але й цим справа не закінчилась.

Ольга вперто випливла в їхньому житті знову на початку березня. Цього разу якимось чином дізналася телефон сестри й написала тій через месенджер. Відповіді не дочекалася, тож зателефонувала.

– У мене хвороба легенів… – хрипко бурмотіла Ольга, з силою вичавлюючи слова. – Лікуватись треба… Може, хоч ви… як рідні… допоможете. На ліки, хоч щось, скільки зможете…

На обличчі Інги не здригнувся жоден м’яз. Їй раптом згадалося, як сестра вимагала допомогти їй, коли батьки були ще живі. Нескінченно, із претензіями, через «ви повинні».

І Інга раптом зрозуміла, що вона не піде стопами своєї матері, не буде такою ж м’якою. Вона одразу поставить крапку.

Але залишалися сини, яким вона не могла не сказати про це. Можливо, заради спокою в сім’ї варто було б промовчати, але Інга щиро вважала, що не має права щось приховувати від них.

– Я створю спільний чат. Зателефонуй хлопчикам і попроси їх сама.

Надвечір у них відбулася розмова. Молодший навіть не брав участі – одразу відмовився. Старший і середній втрутилися, але заради спокою Інги.

А Інга й так була спокійна. Ситуація, що склалася, анітрохи її не чіпала.

– Ти дзвониш не заради лікування, – сказав Єгор. – Ти дзвониш, щоб качати права. Знову. Ми не повинні тебе рятувати!

– Я ж ваша мати, – видавила Ольга. – Невже ні в кого серця немає?

– Ми без тебе росли, – спокійно відповів Микита. – Хворіли, вчилися, допомагали одне одному. А де ти була?

– Хиталася по шинках, по чужих ліжках. І тепер хочеш, щоб ми дали тобі все те, чого ти, як мати, нас позбавила?

– Суд уже ухвалив рішення, – нагадав Єгор. – Навіть там сказали, що ти нам не мати. Що ти хочеш від нас? Тебе біленька довела до непрацездатності, ось і живи тепер на ту пенсію. Це твої аліменти.

– Ти справді думаєш, що я виживу на ці копійки?! – хрипко заверещала Ольга, зірвавшись. – Та ви нелюди! Позбавляти людину грошей на ліки!

– Ні, – тихо відповів Микита. – Ми сироти. Точніше, були б ними, якби не тітка Інга.

Інга весь цей час мовчала. Вп’ялася пальцями в край столу, ніби намагаючись утриматися. Хоча вже її було кому зловити.

– Ну, а ти, Інго? Ну, допоможи мені! Ми ж із тобою все дитинство провели!

– Не з тобою, – нарешті сказала Інга. – Я провела своє дитинство з твоїми дітьми.

Ольга скинула виклик. Чи то зрозуміла, що не дочекається допомоги, чи бігла від докорів, як завжди.

– Вона більше не зателефонує, – з тихою, але твердою впевненістю в голосі сказав Єгор. – Надто горда, щоб благати. І занадто егоїстична, щоб змінюватись.

Інга кивнула головою. Хотілося вірити, що це справді кінець. Що останнє слово сказано, останнє звинувачення знято, а останні сполучні нитки – обрізані.

…По підвіконні затарабанив дощ. Здавалося, що краплі змивають не тільки пил, а й тягар минулого.

Сини навіть не стали до ладу обговорювати те, що трапилося, ніби хотіли швидше викреслити Ольгу з думок.

Вони відразу перейшли на розмови з приводу святкування Дня народження мами Інги. Відзначати цей урочистий день відразу домовилися, звісно, ​​в Інги, бо вони так любили збиратися великою родиною саме там, де їх любили, і завжди чекали.

Для Інги це відчувалося так, ніби хтось накинув на неї теплу ковдру після довгої зимової прогулянки. Теплу і таку рідну.

Не дарма кажуть, не та мати, що на світ привела, а та, що виховала, віддавала свою любов та тепло душі… Ви зі мною згодні?

Що скажете з приводу вчинку синів, стосовно рідної матері? Вони слушно вчинили, чи перегнули палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.