У мами я зʼявився у 19 років. Вона в той час жила в гуртожитку, бо навчалася у медичному коледжі, але, мабуть, навчання її цікавило мало, на відміну від мого тата, якого я ніколи не бачив.

Потім бабуся розповідала мені, що вона й сама не знає, хто він, швидше за все, викладач, напевно, сімейна людина, тому ні я, ні моя мати йому зовсім не потрібні.

Погуляв із дівчиськом, і досить. Як то кажуть, зробив справу й у кущі. Ну, не мені їх засуджувати, хоча, можливо, саме я й маю на це право.

Коли мама зрозуміла, що в положені, зізналася батькам і ті наполягли, щоб вона залишала дитину.
-Знаєш, скільки жінок після аборту дітей мати не можуть і потім страждають все життя, – сказала бабуся. І додала: – Що виростимо.

Так я і зʼявився.
А виростили мене справді якось. Дід та бабуся – самі ще молоді та здорові, працювали та жили повним життям. Любили подорожувати, часто зустрічалися з друзями.

За мною доглядати не хотіли та часто говорили дочці, що я її дитина, а не їх. Мати психувала, кричала на них, що це вони змусили її залишити дитину, що без мене їй було б простіше, потім коли вони розходилися, відривалася на мені.

Я в дитинстві думав, що ласкаві мами бувають тільки в кіно та мультфільмах. Моя жодного разу не обійняла мене, не поцілувала та не вислухала. Та ми навіть розмовляли суто у справі:

-Ти поїв?

-Так.

-Іди гуляй, не заважай мені.

Так, я не був голодною чи неохайною дитиною. У мене був мінімальний набір необхідних іграшок, а коли я підріс, дід купив мені велосипед, а бабуся щоразу частувала цукеркою. Але мені хотілося іншого: я мріяв бути їм потрібним.

Мені було шість років, коли я вранці в неділю пішов з дому. Сховався і чекав, коли ж мене шукатимуть. Наївний! Про мене ніхто навіть не згадав. Я сам прийшов додому, коли вже почало темніти, і ніхто не спитав, де я був.

Хтось скаже, що ось виріс здоровий мужик невдахою, а тепер сидить і перебирає дитячі образи. Ні, я не невдаха. У мене кохана дружина та двоє дітей, син та дочка. Я їх просто обожнюю і даю їм усе, що сам ніколи не отримував. А образи, це таке. Вони є і вже нікуди не підуть.

Якось мати, мені тоді ще не виповнилося шість років, зібралася і поїхала до міста, залишивши мене своїм батькам. Сказала, що знайде роботу та повернеться за мною.

Дідусеві та бабусі не хотілося такого повороту і довелося пристосовуватися: тепер мене постійно підкидали старенькій-сусідці якій було за 80 років. Вона кричала на мене, що я не повинен ходити надвір, і замикала хвіртку. А ще часто забувала нагодувати.

Я вже навчався у четвертому класі, коли бабуся та дідусь наполягли, щоб мати забрала мене до міста. Вона на той час встигла вийти заміж і чекала дитину. Пам’ятаю той скандал між ними, коли вони вирішували, з ким я маю жити. Мати програла, і я поїхав із нею.

Вітчим подарував мені набір машинок, а потім повернувся до матері та тихо сказав:

– Якийсь він у тебе придуркуватий.

Мати у відповідь хихикнула і знизала плечима. Невдовзі зʼявилася моя сестра Настя. Маленька принцеса та улюблениця всієї родини. А я як був порожнім місцем, так і залишався їм.

Моїм порятунком стала дівчинка Наташа. Ми навчалися в одному класі. Її батьки загинули в аварії, а вихованням займалася бабуся. І все, що нам так не вистачало у плані почуттів ми швидко звикли дарувати один одному.

Потім Наталка дочекалася поки я закінчу навчання і ми побрались. Весілля влаштовувати не стали, грошей у нас із нею не було, а на допомогу рідні розраховувати не доводилося. Та ми її й не чекали. Тож просто розписалися. І ось я, нарешті, дізнався, що таке справжнє щастя.

І тут моя мати раптово згадала про мене. Батьківський будинок у селі вона продала і ці гроші подарувала на весілля моїй сестрі. вітчима на той час вже кілька років як не було, але він встиг перед смертю свою квартиру відписати любій донечці.

Моя мати на все була згодна, адже вона не очікувала, що Настя виставить її за поріг. А та зробила це й оком не кліпнула.

І ось мати прийшла до мене:
– Синку, ти добре заробляєш. Купи мені житло або давай я житиму у тебе.

Але я відмовив. Просто дав грошей на перший час. Місяця на три матері вистачить, щоб жити на орендованій квартирі. Хоча я і впевнений, що гроші підуть Насті, “адже їй потрібніше”.

Я хочу, щоб ця зустріч з мамою була остання. Немає в мене бажання тягнути на собі людину, якій я був не потрібен.

КІНЕЦЬ.