— П’ять хвилин уже вдома, чому вечеря не на столі?! — закричав Рінат.

Маша стрималась, розтягнула губи в усмішці й спокійно промовила:

— Любий, я не хотіла, щоб охололо!

— Підігрієш, якщо що! — фиркнув Рінат. — Дружина ти чи не дружина?

— Уже поставила! — з тією ж натягнутою усмішкою сказала Маша.

— Де сіль? — сердито запитав Рінат. — Має стояти на столі!

Маша поставила сільничку з перцем під праву руку, а сама присіла на табурет навпроти чоловіка.

— Обов’язково дивитись, як я їм? — Рінат зиркнув на дружину. — Я так і вдавитися можу!

— Мені просто приємно годувати свого коханого чоловіка! — вимовила Маша, продовжуючи посміхатися.

— Подивилася й досить! Черевики мені почисть, я там у щось вліз! — Рінат крутанув ложкою в повітрі, мовляв, не заважай. — Якщо що, покличу!

— Звісно, дорогий! — Маша підхопилася й поспішила в коридор.

Рінат займався вечерею, умикнувши телевізор на спортивному каналі, Маша приводила в порядок одяг і взуття чоловіка. Звичайний вечір звичайної родини.

— Ти чоловіку чай наллєш? — гукнув Рінат із кухні.

— Так, дорогий! — озвалася Маша. — Хвилинку!

— Що ж ти нічого не встигаєш?! — вигукнув Рінат. — Господиня ти в домі чи на прогулянку вийшла? Не змушуй мене пошкодувати, що взяв тебе за дружину!

— Уже біжу! — але на кухню увійшла спокійним кроком.

— А ще повільніше можеш? — кинув Рінат. — А якщо тут питання життя і смерті? А ти плетешся, як по парку гуляєш! Забула, що вказівки чоловіка треба виконувати швидко й точно?

— Пам’ятаю-пам’ятаю! — пробурмотіла Маша, наливаючи чай у його улюблену кружку.

З іншої він пити відмовлявся. А якщо налити — кружка летіла в стіну.

— Чому цукру на столі нема?

Чергове запитання викликало у Маші важке зітхання. Вона вдихнула крізь міцно стиснуті зуби, а видихнула носом.

— Зараз, любий! — відповіла Маша, натягнувши усмішку. — А тобі цукерочок до чаю чи печиво? А ще є вафлі!

— Давай усе, сам розберуся! — прихильно кивнув Рінат. — Та ворушись ти, корово!

— Пробач, любий! — Маша трималась з останніх сил.

Але поставила перед ним вазочку з цукерками та печивом, і виклала на тарілку вафлі.

— Їж на здоров’я! — сказала вона. — Не буду заважати! Я поки з синочком позаймаюся!

Вона випурхнула з кухні зі швидкістю блискавки.

Правда, до сина зайшла тільки через п’ять хвилин. Заглянула дорогою у ванну.

Через п’ятнадцять хвилин у кімнату, де Маша з сином збирали конструктор, увійшов Рінат:

— Забери зі столу й помий посуд! — наказав він, а побачивши, що в дружини мокре волосся, спитав: — Чого голова мокра? Захворіти вирішила?

— Волосся помила, щоб потім масочку нанести, — скрегочучи зубами, але з усмішкою промовила Маша. — Хочу для свого коханого чоловіка завжди бути красивою!

Рінат не міг скласти в голові тон дружини зі змістом її слів.

— Що з голосом? Щелепу звело?

— Ага, судомою від того, яка у нас прекрасна й дружна сім’я! — все так само відповіла Маша, не розтискаючи зубів.

— Що з тобою сьогодні не так? Дах поїхав? Чи горище в підвал переїхало? — зверхньо поцікавився Рінат.

— Задр-р-рав! — сказала Маша, а звук «р» просто проричала.

Рінат злякався. І не самого ричання дружини, хоча й це було, м’яко кажучи, несподівано. Його злякав її погляд. Холодний, рішучий, жорсткий. А посмішка, що залишалася на обличчі, бачилася хижим оскалом.

Усе разом — увесь образ — справді наганяв страх.

— Це ти що? — відсахнувся Рінат. — Ти це кинь! Я ж твій чоловік! Заспокойся!

Жінці, коли вона так виглядає, казати «Заспокойся» — найгірша ідея. Це завжди має протилежний ефект. Але Рінат про це не знав.

А по суті, він взагалі погано знав свою дружину. І навіть п’ять прожитих років не дозволили йому дізнатись про неї хоч щось по-справжньому.

— Ой, не вийде вона заміж! Ой, не вийде! — бідкалася Ніна Семенівна. — Двадцять п’ять років уже, а жоден хлопець із нею не витримав!

— Та й не дивно, — знизала плечима Олена, подруга Маші. — Тітко Ніно, з її характером!

— Батько її тільки до п’яти років виростив, поки не загинув, але ж заклав основу! — похитала головою Ніна Семенівна. — Тягав її з собою і на футбол, і на риболовлю, і ремонти завжди з Машею робив! Вона ж у чотири роки вже знала різницю між шурупом і саморізом! Я життя прожила, а й досі не розумію, чим вони відрізняються!

– Зате ми з вами за Машкою, як за кам’яною стіною! – посміхнулась Олена.

– Посміхаєшся? – невдоволено похитала головою Ніна Семенівна. – А мені от зовсім не весело! Хто ж її таку заміж візьме? Все вміє, все може! Хлопцем би їй народитися – от тоді б саме те! А так? Ні весілля, ні онуків…

– Ніно Семенівно, а може, це й добре, що вона не якась рожева принцеса? – запитала Олена. – Їй двадцять п’ять, а вона вже електромонтер п’ятого розряду! Навчається заочно на інженера! Отримає диплом – буде великою начальницею! І все в неї в житті буде, чого нам з вами й не снилось!

– Оленочко, а от скажи: тобі для щастя сім’я, чоловік, діти потрібні? – запитала Ніна Семенівна.

– Звісно, а як же без цього! – з усмішкою відповіла Олена.

– А ти думаєш, що Маша без цього обійдеться?

– Ви ж самі кажете, що з таким характером її ніхто не візьме! То хай уже кар’єру будує!

– То ти за неї, виходить, вирішила? – Ніна Семенівна насупилась і похитала пальцем. – Недобре це – за інших вирішувати! А для жінки найголовніше – це родина! А вже потім робота, кар’єра й усе інше!

– А ви самі в неї питали, чи хоче вона заміж? Чи потрібні їй сім’я і діти? – поставила Олена підступне питання. – Скільки я з нею не говорила – жодного разу про це не обмовилась!

А от у цьому-то й річ, що Ніна Семенівна знала. Єдина у всьому світі, якщо розібратись.

Маша ж з нею жила. А чим старша людина стає, тим менше їй сну треба. От і лежала якось Ніна Семенівна без сну, та й почула, як донька в сусідній кімнаті плаче.

Прислухалась. А та – плаче через свою нещасну долю, що черговий хлопець від неї втік.

Як вже згадувалося, до п’яти років Машу виховував батько, а потім загинув. Що він їй у голову вклав, який характер заклав – у п’ятирічному віці було не зрозуміти.

Але після смерті батька Маша з дівчатами грати не хотіла. Її тягло до хлопчаків. З ними й замки з фортецями будувала, і м’яча по двору ганяла, і в «козаки-розбійники» гралась.

А скільки подряпин, ран і порізів у неї було – будь-яка інша дівчинка не витримала б.

Та й розум у Маші був аналітичний. Математика й фізика – без проблем, а от зі віршами – хоч стріляйся.

– Хлопчисько! – казали вчителі. – Справжній хлопчисько! І ще невідомо, хто більше бешкетує – хлопці чи Маша!

А з усіх дівчат – сусідок і однокласниць – у Маші була тільки одна подруга. Якраз сусідка Олена.

Батьки по черзі наглядали за дівчатами, бо в Олени теж не було батька. От і здружились їхні мами. А якщо мами дружать, то й дівчатка разом.

Маша навіть Олену від хуліганів захищала.

У хлоп’ячій компанії Маші поставили удар і навчили, як за себе постояти. А з її характером – різким і твердим – це було необхідно.

Після школи вся їхня компанія пішла вчитись: хто в електрики, хто в сантехніки, хто в будівельники. Маша подумала – і вступила до технікуму, щоб стати електриком.

Спочатку всі дивувались – що дівчина робить у такому закладі? А за місяць її вже вважали «своїм». Точніше – «своїм хлопцем».

Тільки гормони нікуди не діти, а перехідний вік диктує свої правила.

Маша намагалася зустрічатися з хлопцями. Але біда в тому, що вона була сильнішою, рішучішою, впевненішою за будь-кого з тих, хто їй подобався.

І як би вона не намагалась – усе закінчувалось погано.

Поки були початки – все ніби нормально. А як доходило до чогось серйознішого – одразу кінець.

Характер не дозволяв їй скаржитися чи показувати свій біль та образу. Навіть заздрість тримала в собі. А заздрила Маша саме своїй подрузі, яка сама кидала хлопців чи міняла їх, як рукавички.

Тільки вночі Маша дозволяла собі сльози. А для всього світу вона була міцніша за сталь!

Якби не безсоння Ніни Семенівни – ніхто б і не дізнався.

– Ти поговорила б із нею, – довірливо сказала Ніна Семенівна. – Ви ж з дитинства дружите! Може, варто нашій сталевій Маші стати трохи м’якшою, щоб чоловіки від неї не тікали?

– Якщо вона мене за це відлупцює, ви потім будете пояснювати це моєму хлопцю і мамі! – попередила Олена.

– То ти обережно! Сама ж знаєш, яка Машка різка – як грім з неба! – вигукнула Ніна Семенівна.

– А ви їй колись щось спокійним, лагідним тоном пояснювали? Виходило донести? – усміхнулась Олена.

– Якщо добре постраждаєш, не тільки поясню, а ще й лікувати буду! – запевнила Ніна Семенівна. – Ти мені тільки Машку заміж віддай і онуками забезпеч! Я тобі по гроб життя винна буду!

– Ти хочеш заміж? – прямо запитала Олена, коли вони з Машею залишились наодинці.

– Та ну його, – скривилась Маша.

– А якщо перестанеш брехати, я тобі допоможу! – загадково посміхнулась Олена.

Маша дивилась на подругу підозріло, з прицілом. П’ятихвилинна дуель поглядів завершилася перемогою Олени. У Маші хоч і характер, але Олена влучила в болюче місце.

– Хочу, – кинула Маша і відвернулась.

– А наскільки сильно хочеш? – продовжила Олена.

– Дуже хочу! Але ж тікають, як таргани на світло! – буркнула Маша.

– Ти готова добре попрацювати, щоб вийти заміж? – і це було останнє питання.

– Будеш вчити своїм жіночим штучкам? – запитала Маша.

Ніхто ж не казав, що Маша дурна. Просто вектор у неї був зміщений в інший бік.

– Саме так! – задоволено відповіла Олена. – Готуйся, легко не буде!

Склалась така закономірність, що чоловіків зі сталі кувати перестали. Прогрес винен, чи рівноправність, чи ще якісь досягнення сучасного світу – хто його знає. Та в результаті чоловіки стали витонченішими, ніжнішими, більш духовними.

А от такі чоловіки відмовляються мати справу з тими, хто сильніший за них. Бо виглядати треба поруч із жінкою головним, сильним.

А поруч із Машею, на жаль, майже всі виглядали дрібно.

От і взялася Олена «перековувати» Машу, щоб та свій характер десь поглибше заховала й навчилася поступатися чоловікові.

– Він – голова родини, а ти маєш бути за чоловіком. Він сказав – ти підкорилася. Він попросив – ти виконала. Він говорить – ти слухаєш! І завжди з у сім погоджуйся! Поки він відчуватиме себе головним і впевненим – він буде твоїм!

Ця наука Маші далась важко. А одному кавалеру за відверту дурню вона навіть носа зламала. Але це – інша історія.

Більше таких вільностей вона собі не дозволяла.

І от тоді в її житті з’явився Рінат.

Недовгі стосунки, гарне весілля, довгоочікувана дитина. З боку – ідеальна родина. Він – голова, вона – поважає, дбає. Любить і турбується.

Та тільки Маша знала, як важко їй усе це дається.

А якби Рінат не нахабнів, впевнившись у своєму «величі», Маші було б набагато легше. Шкода, ніхто Рінату не розповів, з ким він зв’язався.

Таємниці стало тісно! Вона рвалась назовні! Маша, доведена до краю, ховала голову під крижану воду, щоб не прибити чоловіка. І щоразу їй було важче стримуватись.

Терпіння дало тріщину, а згодом розсипалося на друзки.

Маша виштовхала Ріната в коридор, щоб син не бачив і не чув того, що зараз буде відбуватися. Потім затягла його на кухню. А там, приклавши до стіни, дозволила стекти на підлогу.

Нахилилася і тихо, але дуже чітко промовила:

— Чуєш, командире недорізаний! Ти вже дістав своїми докорами! І ганяти мене нема чого — я тобі не кобила, не запрягав! Якщо ти себе тут головним уявив, то я твоє «головування» в одну мить скорочу!

Бог бачить, я терпіти довго могла! Але моєму терпінню прийшов край! Підвищиш на мене голос — познайомлю зі скалкою, обізвеш — зі сковорідкою!

А якщо ще й піднімеш на мене руку — я таку самооборону застосую, що потім годуватимуть тебе через трубочку!

— А що це було?.. — пролепетав Рінат.

— Це була показова демонстрація, що таке хороша й лагідна дружина! — відповіла Маша, продовжуючи нависати над чоловіком. — А ти що вирішив? Нахабніти почав? Принижувати?! От і маєш — те, що заслужив! Тепер у тебе от така дружина! Насолоджуйся!

Маша залишила Ріната на підлозі — в глибоких роздумах.

Ні, не розлучилися вони. Рінат з першого разу зрозумів, де і в чому помилявся. Тож повернулася та Маша, яку він брав за дружину. Вона звикла бути поступливою й лагідною. Але якщо Рінат знову почне нахабніти:

— Маски геть! — і: — Хто не сховався — я не винна!