– Марусю, сходіть на кухню і долийте в глечик соку. Моя донечка хоче пити!, – зухвало сказала Марта, дочка мого знайомого, в якого я закохалася на схилі літ.

Я то пішла, але якось було дивно. Я в них в гостях. Марта сиділа за своїм столом, в своїй квартирі, але командувала мною, як “шісткою”. А потім ця випадково почута розмова.

Дома з Вадимом я підняла цю тему. Але не домовившись я спакувала свої речі і з’їхала. Я не збираюся бути служницею чужим дітям і онукам!

Я нервово поправила волосся, стоячи перед дзеркалом. Я вже майже зважилася сказати Вадиму те, що давно відчувала, але ніяк не наважувалася. Його голос раптом прорізав тишу.

– Ти не хочеш піти сьогодні на вечерю до моєї дочки? Вони готують щось особливе, – запропонував він, заходячи до кімнати з невимушеною посмішкою.

Я на мить зупинилася, розмірковуючи. Я знала, що уникати цих вечорів більше неможливо. Але внутрішній спротив наростав.

– Вадиме, – тихо почала я, – я почуваюся чужою в їхньому світі. Чи ти цього не бачиш?

Він здивовано подивився на мене, але в його очах з’явився відтінок провини.

– Вони звикнуть, – сказав він.

– Ти їм сподобаєшся. Потрібен лише час.

Та чи вистачить у мене терпіння чекати? Це питання я не могла залишити без відповіді.

Моя історія почалася з надії. Після розлучення та багатьох років самотності я вперше відчула, що життя може подарувати мені другий шанс. Мені було шістдесят три, коли я зустріла Вадима – чоловіка, чия впевненість і щира посмішка відразу підкорили мене.

Ми познайомилися на виставці живопису в місцевій галереї. Вадим, високий і статечний, підійшов до мене, обговорюючи одну з картин. Наша розмова потекла легко, ніби ми знали одне одного все життя. Через кілька тижнів він запросив мене на каву, і з того часу ми стали нерозлучними.

Я знала, що у Вадима є дорослі діти, Марта й Андрій, і троє онуків. Це не здавалося мені проблемою – на той момент я ще не уявляла, як сильно ці люди впливатимуть на наші стосунки.

Перша зустріч із Мартусею й Андрієм була напруженою. У неділю ми всі зібралися в просторій квартирі дочки. Марта була стриманою, навіть холодною, у своїх вітаннях. Її чоловік мовчав, а онуки постійно метушилися, додаючи хаосу. Я відчувала себе сторонньою, але намагалася бути ввічливою. “Вони звикнуть до мене”, – втішала я себе, хоча в серці наростав сумнів.

З часом стало зрозуміло, що Вадим живе життям своєї родини. Щотижневі обіди, допомога з ремонтом, поїздки на закупи з дочкою – усе це було для нього нормою. Я відчувала, як поступово мій простір і час стискаються. Я любила Вадима, але чи була я готова ділити його з усією його сім’єю?

Одного разу Марта подзвонила мені напряму. Вперше.

– Марусю, ви не могли б забрати дівчат зі школи? Тато зайнятий, а я зовсім не встигаю.

Я вагалася, але погодилася. Я забрала дівчаток, привела їх додому, погодувала й навіть допомогла з уроками. Проте замість вдячності наступного разу Марта подзвонила знову, цього разу з новим проханням. “Чи не могли б ви зайнятися онуками в суботу? Ми з чоловіком хочемо трохи відпочити”

Я почала відчувати, що мене не стільки прийняли, скільки використали.

– Мені здається, я стала нянею для твоїх онуків, – одного вечора сказала я Вадиму. – Хіба це життя, про яке я мріяла?

Вадим не розумів, чому це мене так турбує.

– Вони ж сім’я, – відповів він.

– Допомога – це нормально.

Я почувалася невидимою. Мої думки і бажання здавалося нікому не важливі. З кожним днем моє невдоволення росло. Це все вирвалось під час чергової сімейної вечері, коли Марта, навіть не глянувши на мене, наказала:

– Марусю, принесіть, будь ласка, дітям сік із кухні.

Я пішла, мовчки виконуючи прохання. Але, повертаючись, почула, як Марта сказала Вадиму:

– Тату, я не розумію, чому ти взагалі з нею. Нам не потрібна ще одна тітка, яка намагається бути важливою.

Ці слова були неприємними. Я знала, що відтепер нічого не буде, як раніше. Вдома я не стримувалася.

– Чому ти нічого не сказав? – запитала я у Вадима.

– Твоя дочка мене зневажила, а ти навіть не заступився.

– Я… не чув цього, – розгублено відповів він.

Це була брехня. Я бачила це по його очах. Але він не хотів втручатися. Його мовчання стало для мене останньою краплею.

Тієї ночі я не спала. Мої думки кружляли навколо одного питання: “Чи я готова прожити решту життя в тіні чужої родини?”

Наступного дня я зібрала свої речі й повернулася до своєї квартири. Вадим не зупинив мене. Можливо, він розумів, що я маю рацію. Можливо, йому було зручніше залишитися в своєму звичному світі.

Я знову залишилася сама, але цього разу я не почувалася самотньою. Я зрозуміла, що часом найважливіше – це не боятися обирати себе.

А тепер хочу запитати вас, дорогі читачі: чи варто було мені боротися за стосунки, чи я правильно вчинила, обравши свободу? Як би ви вчинили на моєму місці? Напишіть свої думки в коментарях, мені дуже цікаво дізнатися вашу думку!

Джерело