— Марто, дітей у тебе немає, ти заможна жінка, живеш у Франції вже багато років. А тут у тебе купа племінників і онуків. Подумай, я думаю, що ти маєш саме їм залишити свою оселю! — наполягала сестра по телефону. Її голос звучав вимогливо.

– Я хочу залишити будинок церкві у маленькому французькому місті.

— Марто! Це ж неправильно! У тебе є племінники, є онуки. Вони могли б жити в цьому домі, виховувати дітей, доглянути тебе!

Я сиділа на терасі свого дому в Провансі. Переді мною чашка кави, навколо — тиша. Виноградники і лавандові поля під зимовим небом здавалися такими спокійними, зовсім як моє життя зараз. Але слова сестри змусили згадати, як усе починалося.

Мені вже майже 70. У Франції я живу понад 30 років. Приїхала сюди зовсім молодою, майже без грошей, не знаючи мови. Хотіла вибратися з бідності.

Спершу працювала всюди, де могла: доглядала за літніми людьми, прибирала, мила посуд. Грошей ледь вистачало. Тоді зв’язок із рідними був слабкий — дзвонити додому було дуже дорого, листи приходили раз на місяць. Багато років я була тут сама.

Та якось мені пощастило. Я влаштувалася в хорошу фірму, коли вже вивчила мову. А потім зустріла Бертрана. Він був старший за мене, багато років удовець.

Так, я вийшла за нього заміж більше з розрахунку, ніж через кохання, але з часом ми стали справжньою парою. Він був доброю і мудрою людиною. Бертран завжди підтримував мене, вчив цінувати життя. А коли його не стало, залишив мені цей дім.

Зараз у мене все є. Я живу спокійно, але часто думаю про минуле і про те, що буде далі. З сестрою та її родиною ми відновили стосунки давно. У неї шестеро дітей і вже кілька онуків.

Я завжди допомагала їм: надсилала гроші, оплачувала навчання, купувала подарунки. Та все ж іноді здається, що для них я більше гаманець, ніж сестра чи тітка.

— Ганно, — сказала я, коли вона зробила паузу у своїй довгій тираді, — ти ж пам’ятаєш, як було на початку? Ви не підтримували мене тоді, коли я їхала. Ви казали, що я зраджую сім’ю, що в мене нічого не вийде.

— Марто, це було так давно! Ми тоді просто не розуміли, що ти робиш. Але зараз все інакше. У тебе ж є ми!

Я зробила ковток кави, намагаючись зберігати спокій.

— Ганно, знаєш, хто мені допоміг, коли я тут залишилася зовсім сама? Церква. Вони дали мені дах над головою, годували, навіть допомогли знайти першу роботу. Без них я б не вижила.

— І що ти хочеш сказати? — її голос став настороженим.

— Я подумую про те, щоб залишити дім саме їм.

— Марто! Це ж неправильно! У тебе є племінники, є онуки. Вони могли б жити в цьому домі, виховувати дітей, доглянути тебе!

Я зітхнула.

— Ганно, я завжди допомагала вашій сім’ї. І далі буду допомагати, доки жива. Але цей храм для мене особливий. Він пов’язаний з моїм життям, моїм початком тут. Ті люди, що допомогли мені, заслужили більше, ніж просто “дякую”.

Вона мовчала. Я відчула, як її обурення переливається через край, але Ганна намагається себе стримувати.

— Але я ще нічого не вирішила, — додала я.

— Мені треба подумати.

Закінчивши розмову з сестрою, я сиділа ще довго, дивлячись на виноградники. З одного боку, я розумію, що сестра і її родина мають рацію: вони — моя сім’я, і дім міг би їм допомогти. З іншого боку, моя душа підказує інше рішення.

Що ж я маю зробити?

Мені справді цікаво буде почитати думки і поради людей збоку.

Джерело