Марта завжди вважала свого сусіда дядька Миколу трохи дивним. В дитинстві вона його старалася уникати, хоча чому – й сама не знала.

Може, за його пронизливий погляд, яким він інколи обдаровував дівчинку. Вона намагалася обходити його стороною, але сталося так, що вона почала з ним спілкуватися, а потім вони дуже потоваришували.

А діло було так:

Марта бігла зі школи і пробігаючи повз смітник раптом почула тонкий писк. Вона зазирнула всередину і побачила худеньке кошеня, яке сиділо серед сміття і жалібно кликало на допомогу.

Дівчинка витягла його і одразу ж спантеличилася – куди його подіти? Мама не переносить, у них у домі ніколи ніяких тварин не було. Що ж робити?

-Що замислилась? Кошеня не знаєш до кого прилаштувати! – раптом почула Марта.

Це був дядько Микола, який тут же додав:

-Якщо допоможеш його відмити, візьмеш активну участь у його вихованні, тоді я залишу його у себе.

І вона вперше побачила, як дядько Микола добродушно посміхається, і він виявився зовсім не страшним, навпаки, дуже добро людиною. І Марта з радістю погодилася.

Вони пішли до нього додому. Дядько Микола жив зі своєю старенькою мамою, Ганною Володимирівною, колишньою вчителькою математики, а ось сім’ї в нього чомусь не було.

І Марта так і не дізналася, за всі роки їхньої незвичайної дружби, чому він один, мабуть, велика чи неприємна була таємниця його самотності.

Марта відмила замурзаного знайду, і він із темної і брудної грудочки, перетворився на білого з сірими цятками красеня.

Вони його з дядьком Миколою нагодували, показали його місце в кутку туалету, де поставили поки що стару залізну миску з піском. І він розумник, одразу зрозумів, де і що.

Ганна Володимирівна зраділа кошеняті, яке згодом дуже її полюбило і не залишало господиню навіть вночі.

А коли вона одного разу заслабла, то воно цілими днями лежало біля неї, допомагаючи їй одужати.

Марта спочатку щодня старалася відвідати котика, поміняти горщик, приносила йому щось смачненьке.

І от якось Марта прийшла провідати своє кошеня.

-Привіт Мартусю, – дядько Микола зустрів її на порозі з посмішкою.

Він глянув на дівчинку і раптом взявся двома руками за голову.

-Ходімо швидко, твоїй мамі недобре! – ні з того, ні з сього сказав він.

-Та з нею все гаразд, дядько Миколо! Я коли йшла, то вона картоплю на вареники варила!

-Ходімо, кажу, поквапся, – Микола був налаштований рішуче.

Через пару хвилин вони вже стояли біля дверей квартири Марти.

Марта кілька разів подзвонила в дверний дзвінок, потім постукала.

Двері ніхто не відчиняв. Марта захвилювалася не на жарт.

Вона підбігла до поштової скриньки і з-під низу дістала запасний ключ.

Марта відчинили двері і застигла, прикривши рот рукою.

Її мама лежала на кухні…

Швидка приїхала швидко, мамі допомогли, але лікар сказав, що їй обов’язково треба прийти в лікарню – з тиском не жартують.

Мама, звичайно, нікуди не пішла і надалі це призвело її до того, що вона дуже заслабла.

Це був перший випадок, коли дядько Микола проявив свій дар передбачення. Марта запитала, звідки він дізнався про маму.

-Та просто, ніби дзвіночок у голові задзвонив і сказав – мамі Марти недобре, от і все.

-Який дзвіночок?

-Його ще шостим чуттям називають.

Вдруге його шосте чуття проявилося десь через два роки, Марта тоді закінчувала дев’ятий клас і все думала, йти їй в одинадцятий або подати документи до коледжу.

Дівчинка прийшла до них у гості, дізнатися про здоров’я Ганни Володимирівни, вона останнім часом погано почувалася, та й її улюбленця провідати.

Дядько Микола якраз прийшов із нічної зміни, сказав, що прийме душ і вони будуть пити чай зі свіжим полуничним варенням, яким його пригостили.

Коли вже всі сиділи за столом, поруч кіт, як раптом він знову взявся за голову, а потім глянув на Марту і сказав:

-Тобі не варто йти в одинадцятий клас, ти не зможеш потягнути інститут, а ось закінчиш коледж і в тебе все в житті піде, як треба: і робота хороша і долю там свою зустрінеш, вже повір мені дівчинко, я не помиляюся.

-Дякую, дядьку Миколо, я сама відчуваю, що мені на інститут знань не вистачить. Отже, вирішено – вступаю до коледжу.

А інститут Марта не потягла б не через погані знання, а через матеріальні труднощі, які зʼявилися в неї, коли вона навчалася на останньому курсі коледжу.

Мама дотягла зі своїм тиском і в один із днів, коли вона сильно перенервувала, вона злягла.

Дівчині довелося шукати підробіток, щоб було за що жити і мамі на лікування.

Надалі життя в неї склалося дуже сумно, Марта закінчила коледж і через кілька днів після випускного не стало мами.

З поминками допомагав дядько Микола, досвід у нього був вже недавно – він пів року тому теж поховав стареньку маму, Ганну Володимирівну.

Вони залишилися обоє самотні. Хоч у нього і був кіт, який спочатку дуже тужив за хазяйкою.

Шосте чуття Миколи не підвело – Марта справді влаштувалась у хорошу фірму з гідною зарплатою, там же вона познайомилася з хлопцем, тезкою дядька Миколи.

Коли вона їх знайомила, то чоловік показав їй палець, мовляв, чудовий вибір.

А через три місяці він врятував хлопця, почувши свій “дзвіночок у голові”. Він прибіг до Марти і крикнув з порога:

-Швидко дзвони Миколі, нехай він у це таксі не сідає.

Марта почала дзвонити, але він був недоступний. Тоді вона зателефонувала його мамі, виявилося, що він якраз вийшов із дому.

Мама крикнула йому з балкона, щоб він не сідав у ту машину. Микола здивувався, що це з його мамою, ніколи такого з нею не було, хотів відмахнутися від цієї чудасії.

І тут мама крикнула:

-То Марта попросила, вона до тебе не додзвонилася.

Він дуже здивувався і відпустив машину, дістав телефон – розрядився, ось у чому справа.

І тут почув гуркіт, вереск гальм на проспекті. Микола побіг туди і побачив, що його таксі якимось чином опинилося на трамвайних коліях і лежало догори дриґом.

Хлопець уявив, що було б, якби він був у машині. Отак дядько Микола врятував тезку.

А потім до нього з Німеччини приїхав молодший брат, який ще на поминках мами кликав його до себе жити, він відмовлявся, але зараз вмовив і все-таки відвіз дядька Миколу з собою.

Але перед цим він погуляв на весіллі, своєї майже дочки Марти.

Дядько Микола віддав її за дружину зі спокійною душею, бо знав, своїм шостим чуттям, що дівчинка буде щасливою.

А кіт залишився жити з молодими.