— Марку, я нічого не хочу сказати. Мені не шкода для твоєї бабусі оливкової олії, чи там моркви, чи цукерок. Але ж це теж не зовсім нормально.

Їй скоро 80, вона з’їдає літр оливкової олії в тиждень, кілограм моркви, кілограм цукерок “Червоного маку” або “Ромашок”. Я оце хотіла салатик собі заправити, а олія на дні. Кожного тижня купуємо по черзі, то я, то ти.

Ну, мені не шкода, але ж, знаєш, це теж вже якось занадто. Виходжу вранці каву попити, бабуся твоя вже сидить із чаєм, цукерки тріскає і вже купа тих обгорток біля неї. Ну, я не знаю, як літня людина в такому віці може ось так харчуватися, чесне слово.

— Та, мабуть, їй солодке для енергії потрібне, — сказав Марко, хоча сам виглядав не дуже впевнено. — Ну, ти ж знаєш, вона любить цукерки ще з дитинства.

— Енергії? — я скептично глянула на нього.

— Вона ж більшість часу сидить перед телевізором, дивиться серіали й розгадує кросворди!

Марко зітхнув.

— Ну, вона просто звикла до свого режиму, ось і все.

— Режиму? — перепитала я, і в моєму голосі явно звучала нотка сарказму.

— Марку, я не знаю, як назвати її “режим”. Вона прокидається о п’ятій ранку, щоб нагодувати кота й поговорити з ним про життя, поки ми ще спимо.

Потім пів ранку готує суп із п’яти різних видів крупи, який сама не їсть, бо “це для вас, молодих, щоб були здорові”. А ввечері що? Вона каже, що в неї медитація, а сама сидить у вітальні з телефонами сусідок, які дзвонять і питають, “як там столичне життя”.

Марко не втримав усмішки, але одразу ж узяв себе в руки, щоб не образити мене.

— Ну, люба, ти ж знаєш, що вона своєрідна. Тобі не здається, що ми трохи перебільшуємо?

— Перебільшуємо? — я відставила чашку кави. — Марку, твоя бабуся розмалювала половину нашого холодильника магнітиками й сказала, що це її особиста арт-інсталяція. А потім образилася, коли я їх поскладала в коробку, бо, бачте, зруйнувала “атмосферу”.

Марко намагався залишатися серйозним, але його плечі ледь помітно здригнулися від сміху.

— Це ще дрібниці, — продовжила я. — Вона вирішила, що наші рушники замалі, і пошила з них нові, додавши мережива. А я після душу розгорнула один, а він ніби як весільна фата!

— Слухай, ну вона ж усе це з добрих намірів, — нарешті відповів Марко, не в змозі більше стримувати сміх.

Я теж не втрималася й засміялася.

— Та я розумію. Просто, Марку, іноді важко з усім цим змиритися. От ти ж сам знаєш: ми ж її квартиру здаємо. Половину грошей їй, половину — на побут.

Вона все рівно примудряється переконати мене, що нам треба більше економити. Каже, що я занадто розкошую, бо варю каву двічі на день.

Марко підвівся, підійшов до мене й обійняв.

— Я знаю, що тобі непросто. Але ми ж любимо її, правда?

— Любимо, — погодилася я. — Але скажи їй, будь ласка, що літр олії на тиждень — це вже не любов, а гастрономічний рекорд.

Марко засміявся й пообіцяв поговорити з бабусею. А я вирішила, що, можливо, спробую поставитися до всього цього трохи легше.

Зрештою, її примхи — це теж частина нашої родини, якою б чудернацькою вона іноді не здавалася. Але от чесне слово, вперше бачу у людини такі смакові вподобання і при цьому хороше самопочуття на її вік!

Джерело