– Марко, я більше так не можу. Скажи своїй мамі, що я не наймалася бути їхньою служницею! – мої слова прозвучали голосніше, ніж я планувала. У них було занадто багато втоми і розпачу, які накопичувалися тижнями.

Він здивовано підвів погляд від свого телефона.

– Оксано, ну чого ти так? Мама ж не спеціально. Вона просто хоче, щоб ти стала частиною сім’ї.

Сім’я? Це слово важко відгукнулося у моєму серці. Хіба так виглядає сім’я?

Коли ми з Марком познайомилися, усе було, як у казці. Він був добрим, уважним, завжди підтримував мене. Коли він зробив мені пропозицію, я була впевнена, що разом ми впораємося з будь-якими викликами. Я мріяла про наш будинок, про затишні вечори, про дітей, які бігатимуть садом.

Його батьки жили в мальовничому селі неподалік Львова. Коли ми вирішили тимчасово переїхати до них, щоб почати будівництво свого дому, я сприйняла це як пригоду. Свекруха, Ганна Степанівна, прийняла мене тепло: постійно пропонувала чай, смаколики, щиро цікавилася моїм життям. Я справді думала, що стала для них дочкою.

Але з часом я почала помічати, як змінилося ставлення.

Спочатку це були дрібниці.

– Оксаночко, помий посуд після обіду, бо я зараз маю піти до корів, – звернулася якось до мене свекруха.

– Добре, – відповіла я без вагань. Це ж нескладно, і я справді хотіла допомогти.

Потім з’явилися інші прохання. “Допоможи посадити картоплю”, “Перебери полуницю”, “Помий вікна”. Я робила це з радістю, бо вважала, що це звичайна допомога у великій родині.

Але дуже швидко прохання перетворилися на вказівки.

– Оксано, посади квіти біля ганку. І зроби це сьогодні, бо завтра часу не буде, – суворо сказала Ганна.

– Марку, ти б міг допомогти мені, – обережно звернулася я до чоловіка ввечері.

– Та це ж квіти, що там складного? – відмахнувся він.

Мені не залишалося нічого іншого, як мовчки виконувати “завдання”.

З кожним днем обов’язків ставало більше. Я годувала курей, готувала обіди для всієї родини, включаючи працівників, які допомагали в полі. Якось свекор Степан пожартував:

– Оксано, з тебе буде файна ґаздиня. Такої й у селі не знайдеш!

Але я вже не сміялася. Я відчувала, як втрачаю себе.

Марк працював у місті і приїжджав лише ввечері. Він не бачив, як я, ледве стоячи на ногах, мию посуд чи витираю підлогу. Він не чув, як свекруха суворо запитувала:

– А чого це обід ще не готовий?

Коли я пробувала поговорити з ним, він лише відмахувався:

– Оксано, ти просто перебільшуєш. Це ж нормально допомагати батькам.

Переломним моментом став один літнє недільний ранок. Ганна зайшла до нашої кімнати, навіть не постукавши.

– Оксано, ти ще не на городі? Скільки можна спати?

– Але сьогодні ж неділя… – промовила я, намагаючись приховати роздратування.

– І що? Робота сама себе не зробить!

Я зрозуміла, що більше так не можу.

Того вечора я вперше відмовилася виконувати їхні вказівки. Свекруха ображено склала руки.

– А ми для вас стараємося, землю виділили, дім допомагаємо будувати. А ти… Таких ледарів я ще не бачила!

Марк, як завжди, став на їхній бік.

– Ти могла б хоч трохи їм допомогти, – сказав він після її промови.

– Марку, я твоя дружина чи працівниця твоїх батьків? – не стрималася я.

Його мовчання стало для мене остаточною крапкою.

Наступного дня я спакувала свої речі. Марк намагався мене зупинити, але я більше не могла залишатися там, де мене не поважають.

Я повернулася до своїх батьків, які прийняли мене з розумінням і підтримкою.

Минуло кілька тижнів. Марк кілька разів дзвонив, але я ще не знала, чи готова повернутися.

Тепер я запитую вас, дорогі читачі: чи варто мені пробачити Марка і дати нашому шлюбу другий шанс? Чи правильно я зробила, що пішла, щоб зберегти себе? Ваші поради дуже важливі для мене.

Що б ви зробили на моєму місці?

Джерело