– Надько, курей не чіпай! Кури ні до чого! Заспокойся ти, заради Христа! Ой, лихо, біда неминуча … Та, що ж ти твориш!? Надія! Побійся Бога! Та ти збожеволіла, чи що?

Галина Семенівна, огрядна жінка за шістдесят, вся в милі й поті, червона від напруги та розпачу, бігала слідом за невісткою по двору, намагаючись врятувати від руйнування своє господарство.

Вже було вибито вікно в будинку, висмикнуті з корінням щойно з любов’ю висаджені кущики помідорів та перцю. Катастрофа набувала все більшого масштабу. Невідомо, що ще можна було чекати від розлюченої жінки.

– Я вам покажу, як займатися звідництвом! – Надька кинула убік перелякану курку. Птах з диким криком відлетів за паркан. Тільки пір’я полетіло в різні боки.

– Літня жінка, а ні сорому, ні совісті! – ніяк не заспокоювалася невістка Надія. – Ні, щоб на правильний шлях сина наставити, а вона навпаки заохочує розпусту й гульбу!

– Це як? У голові просто не вкладається! Та на вас хреста нема! Ганьба на все село! Кому скажи – не повірять, що рідна мати сприяє такому…

Надія зупинилася перед кущами троянд, які тільки-но викинули ніжні бутони. Троянди вона любила з самого дитинства. Вважала їх незвичайними квітами. Та й шипи зупиняли спритність фурії, що розбушувалася.

– Ні, троянди не зачеплю, хай цвітуть, – подумала вона.

– Надя, ну не винна я, їй богу, присягаюся! Хіба ж я ворог своєму синові? Навіщо ж сім’ю розбивати? Що ж я, не розумію, – скористалася хвилинним перепочинком Галина Семенівна.

– А, – якось приречено і втомлено махнула рукою Надька. – Знаю я, що вам не до вподоби. Не по подвір’ю… З першого дня відчуваю, і все розумію.

– Не злюбили ви мене, от і вирішили заміну Єгору підшукати. Та тільки не на ту натрапили! Не вийде нічого! Я за свою сім’ю ще поборюся.

Вона витягла з голови куряче пір’я, зібрала розтріпане волосся у хвіст, і пішла до хвіртки. Там обернулася, і з задоволенням оглянула двір та город. Більше громити нема чого, можна йти.

А річ була у тім, що застала вона свого благовірного чоловіка Єгора в обіймах сусідської дівки Маруськи, чоловік якої перебував у місцях, не настільки віддалених. Як то кажуть, далеко і надовго.

Люди говорили, що Маруська навіть оформила розлучення з ним. Але Надя документа не бачила, тому цього факту не знала.

А за кілька днів до цього Надя, заскочивши до свекрухи за якоюсь потребою, застала дивну картину.

Вона дуже здивувалася тому факту, що за накритим незрозуміло з якої нагоди столом, окрім свекра та свекрухи, сиділа Маруська та… її чоловік Єгор.

Минулого разу вона себе стримала, тим більше, що Єгор, побачивши її здивоване обличчя, поспішив звідти дружину відвести.

Марію Надія не любила. Вона знала, що між нею та Єгором у школі було кохання. А доки Єгор служив в армії, вона вискочила заміж за свого кримінальника. І ось тепер, залишившись одна, знову поклала око на колишнього коханого.

Коли сьогодні з ранку Єгор, озираючись і оглядаючись, пробирався, як злодій у ночі, до будинку Маруськи, Надія все зрозуміла.

– Виходить, домовилися вже! Знюхалися. Не дарма, мабуть, за столом у свекрухи поряд сиділи! Ну, я їм влаштую! Я їм покажу старе кохання!

Схопивши качалку, перше, що потрапило під руку, Надька рішуче попрямувала до будинку суперниці.

Увійшовши в будинок, побачила дуже неприємну і зовсім недвозначну картину. Голубки обіймалися і милувалися. Кров закипіла в жилах ошуканої жінки. Вона скористалася тим знаряддям, що було в руках.

Не розбираючи, вона почала лупити качалкою спочатку Єгора з Маруською, а потім дісталося і накритому столу. Уламки посуду, розбиті келихи, їжа – все перетворилося на місиво.

Якось вгамувавши дружину, яка в стані афекту могла будь-що накоїти, Єгор повів її додому. Але образа, що кипіла в грудях, не давала дихати. Вона вимагала виходу.

І Надька помчала до свекрухи, де й дала вихід своїм емоціям.

Повернулась додому вона втомлена та спустошена. Сіла й заплакала. Вдома нікого не було. Діти на річку, напевно, втекли. А Єгор стукав – лагодив щось у сараї. Вона чула, що він там. Додому боїться йти.

Поплакавши, вона почала готувати обід. Що б не трапилося, а обід завжди має бути. Так її вчила мати. А ще вона говорила, що сім’ю треба берегти, незважаючи ні на що. «Всяке буде, дочко, і біль, і образа, навіть зрада, але збережи родину.»

Вона вийшла до Єгора. Дуже йому дісталося. Мабуть, і та гадюка теж прикрашена… Та й дідько із нею!
Чоловік ховав очі, мовчав.

– Пробачиш? – спитав тихо, з надією.

– У нас дітей повний будинок. Про них треба думати. Ми вже тепер з тобою не рахуємося… Але гуляти я тобі, Єгоре, не дам!

– Не дозволю принижувати мене! В місто поїдемо. Мене тітка самотня давно вже кличе. Як її не стане, квартира нам залишиться. Ось тобі моя відповідь.

Єгор погодився. Через місяць вони вже обживалися на новому місці, у місті. І вірно. А то так і до біди недалеко.

Накоїла б колись Надія суперниці непоправного, зі своїм гарячим темпераментом, і за ґрати вирушила. А у них дітей повний будинок. Не можна.

А Галина Семенівна дуже зраділа рішенню сина та невістки. Таку рідню краще якомога далі від себе тримати. Для особистої безпеки!