– Маріє, ну а чого це я раптом маю розв’язувати твої проблеми? Мені й самому гроші потрібні, чи знаєш.

– Ми ж… разом.

– І що? Ти мені не дружина, – кинув Микита так повсякденно, ніби це було чимось очевидним…

– Марія, кидай його, та шукай нормального мужика.

– Мамо, це ж чим тобі Олег ненормальний?

– А ось ти сама розсуди. Знайомі ви з дитинства, дізнаватись особливо нічого одне про одного не треба – у сусідніх будинках росли, в одному класі навчалися. Правду я говорю?

– Правду, – пом’явшись, визнала дівчина.

– Далі дивися. Ви зустрічаєтеся вже два роки. І де пропозиція?

– Живеш ти в нього, за будинком стежиш, витираєш-прибираєш, їжу йому готуєш мало не відрами. А що за це маєш?

– Мамо, ну не можна ж так! Ти все грішми міряєш, ніби немає нічого іншого.

– Чому ж? Є щось інше, є. Готовність чоловіка взяти на себе відповідальність за жінку та спільних дітей.

– Ось залетиш ти зараз від нього, не дай боже, і що буде? Враз він тебе вижене, та найкраще – буде аліментів півтори тисячі платити.

– І що ти зробиш проти нього, якщо ти йому за документами ніхто?

– А трапить що з тобою, що тоді? Про дружину чоловік, між іншим, згідно із законом зобов’язаний піклуватися. І навіть, якщо розлучиться з нею, допомагати повинен.

– Он, у Сашка дружина в дорожню пригоду потрапила, він тільки злиняти зібрався, а йому суддя відразу така – ні вже, милий, недієздатною вона в шлюбі з тобою стала, так що ти тепер їй зобов’язаний хоч копійкою, але допомагати.

– Так, лише кілька тисяч вона з нього отримує. Ну, так отримує ж!

– Розповідала ж я, як йому підвищення не дали, бо в начальниках, охоронець моралі попався? Ось і наслідки.

– А так, як ти зі своїм Микитою живеш – ні відповідальності, ні обов’язків – так, пустощі одні. Йому, не тобі.

– Ти, як справжня дружина, після роботи ще біля плити стоїш. А за що стоїш, якщо, так само як він, працюєш, і навіть продукти навпіл купуєте?

– Я живу в його квартирі, – пом’ялася Маша. Розуміючи, що цей аргумент мама не визнає.

– Живеш і що? Винаймала б собі кімнату, платила б тисячі дві-три разом із комунальними.

– Там у вас не Київ. Натомість часу б витрачала набагато менше на обслуговування цього свого…

– Мамо, не треба про Микиту так! Ось побачиш – все буде добре. Ми все одно одружимося, раніше, чи пізніше – яка різниця?

Мама лише хитала головою, бурмочучи собі під ніс щось невтішне про її залицяльника.

До міста Маша поверталася засмучена. І так чи інакше, але заводила розмову про можливе одруження з Микитою.

– Ми вже третій рік зустрічаємося. Може, варто таки нам одружитися?

– Маша, а яка різниця? Ну одружимося – і що далі? Можна подумати, що свідоцтво про шлюб щось змінює.

– Подивися довкола, купа народу тільки за той час, що ми зустрічаємося, встигли і одружитися, і розлучитися. І ось треба воно, туди-сюди бігати.

– То ти вже розходитися зі мною зібрався? – обурилася Маша.

– Ось не пересмикуй мої слова. Не пересмикуй, – замахав руками Микита. – Я якраз розходитися не хочу.

– Тому й одружуватимуся тільки тоді, коли ми обидва будемо впевнені, що хочемо один з одним залишок життя провести.

– Ну, знаєш, всі оці – в горі та радості, багатстві та бідності…

– Гаразд. Мабуть, я розумію.

– Ти в мене розумниця, – посміхнувся Микита. – До речі, що ти там говорила про грибний пиріг?

Смачну їжу Микита любив. А ще – щодня міняв сорочки, які обов’язково повинні бути випрасувані з двох сторін, не терпів у будинку бруду і часто потребував іншої допомоги.

– Маша, у тебе ж вихідний завтра? – частенько питав він у п’ятницю ввечері.

У Марії, яка працює п’ять на два, справді субота та неділя були вихідними.

А ось Микита, працюючи два через два, іноді був змушений у ці дні тягнути лямку трудової повинності.

– Так, а що сталося?

– Відвезеш мене зранку на роботу. Я б поспав на шляху годину зайву. Бо з пацанами засидівся в онлайн-шутері, завтра, напевно, відпочинок знадобиться. Тобто вже сьогодні.

– Адже можна на автобусі… – вперше спробувала відмовитися Маша.

– Зайчику, ти що, зовсім мене не любиш? Там же бабки ці з сумками, телефоном хтось постійно буде базікати.

– А то й стоячи їхати доведеться, ранок вихідного дня все-таки, купа народу на ринок і крамницями поїде.

Про те, що Маша сама хотіла поїхати на ринок, чи просто поспати, Микита й слухати не хотів.

– Ну, відвезеш мене, повернешся додому – і спи, скільки влізе. Тобі ж не на роботу, весь день вільний.

І так логічно все пояснював, якось у нього так виходило, що самій собі Маша під кінець цієї розмови здавалася стервом байдужим, якій шкода для коханої людини зробити дрібницю.

Напевно, так би й присвячувала вона всю себе їхній імпровізованій «майже сім’ї», якби не один випадок.

Випадок був нещасним, як це зазвичай буває під час ожеледиці.

Маша йшла тротуаром, нога підвернулась, поїхала вбік – і ось уже дівчина лежить на землі.

Ноги залишилися цілими, а ось передній зуб зламався поперек. Боляче було, звичайно, але ще сильніше, ніж біль, була образа.

Адже буквально три дні тому вони з Микитою купили новий телевізор, тож Маша після цього залишилася зовсім без копійки.

Говорила вона коханому, що варто почекати з цією покупкою. Та тільки він так загорівся ідеєю дивитися обожнюваний футбол на вигнутому якимось хитрим чином екрані, що Марії нічого не залишалося, окрім як відчинити гаманець і зробити свій рівноцінний внесок.

Хоча до телевізора з того часу вона не підходила.

– Микито, привіт. У тебе є гроші? – спитала вона ввечері насамперед, як тільки хлопець прийшов додому.

– Може, залежить від того, скільки тобі потрібно і коли віддаси.

«Коли віддаси» неприємно дряпнуло самолюбство Марії. Хоча б тому, що відразу спливли всі численні історії, коли Микита хворів, терміново чогось потребував і перехоплював у Маші пару тисяч «до зарплати», при цьому не обтяжуючи себе віддачею.

А Марія й не нагадувала, – вони ж родина… Начебто…

– Тисячі три, може, чотири. Сам бачиш, – вона посміхнулася, показуючи Микиті зуб, що відколовся. – Скільки візьмуть за штифт і нарощування – поки що точно неясно, але проблему треба вирішити якнайшвидше.

– Маріє, ну а чого це раптом я маю розв’язувати твої проблеми? Мені й самому гроші потрібні, чи знаєш.

– Ми ж… разом.

– І що? Ти мені не дружина, – кинув Микита так повсякденно, ніби це було чимось очевидним.

Маша відчула, як у горлі грудкою встали сльози. Тому що ось зараз стало зрозуміло, що мама мала рацію, коли говорила про те, що Микита її просто використовує, що він її не любить, бо якби любив…

– Я тебе зрозуміла, – майже прошипіла Маша крізь зуби.

А наступного ранку, коли Микита пішов на роботу, поїхала і відвезла злощасний телевізор назад у крамницю.

Два тижні ще не минули, тож після огляду техніку без проблем прийняли назад і повернули всю суму готівкою.

Половину грошей вона демонстративно поклала на тумбочку у передпокої. І після цього почала збиратися.

Микита повернувся, коли таксист, якому Марія доплатила за послуги вантажника, забирав останні дві сумки з її речами.

– Я не зрозумів, що відбувається? Де наш телевізор?

– У крамниці. Твоя половина грошей на тумбочці. Ну а що вдієш, любий! Мені потрібні були гроші на орендовану квартиру, ремонт зубика!

– Та й взагалі, на життя мені знадобляться, а не на потурання твоїм хотілкам. Якщо я тобі ніхто, час мені переглянути пріоритети.

– Я не зрозумів, ти що, кидаєш мене? Ідеш? Я ж одружитися з тобою хотів, вже й обручку вибрав, і місце для пропозиції підібрав. А ти береш – і ось так ось мене кидаєш? – обурився Микита.

– Саме так. Кидаю! Пропозиція мені твоя вже не потрібна. Та й ти сам не здався ні за яким дідьком. І знаєш – добре, що ми не були розписані. Бо довелося б зараз ще з документами возитися.

– А так все честь по честі, гроші за телевізор я розділила, тобі залишила пральну машину, собі забрала мікрохвильову піч і пилосос.

– Благо що за ціною то на те й виходить, та й оформлена машинка на тебе, а все інше по чеку з моєї карти оплачувалося.

– Час рухатися далі. Прощавай, і не поминай лихом.

Микита провів Марію ошелешеним поглядом і повернувся до квартири. Стукнув дверцятами холодильника і зрозумів, що Маша навіть не стала готувати йому вечерю.

У кошику для брудної білизни валялися сорочки та шкарпетки, які треба було випрати. Це що, ось так ось, через якихось жалюгідних чотири тисячі, вона взяла – і його покинула?

– Ну, Марія… Нічого, ще пошкодуєш, що відмовилася від свого щастя!

Маша не шкодувала. Заміж вона вийшла за рік за колишнього однокурсника. Микита, як їй повідомила мама, досі так і не одружився.

І чомусь так і не зміг знайти собі нову дівчину. Мабуть, останнім «не-мамонтом» була саме Маша, а їй на заміну такої ж панночки для Микити не знайшлося.

Ну нічого, Марію проблеми колишнього хлопця тепер не турбують. Натомість Микита часом згадує колишню дівчину недобрим словом.

– Це ж треба, мікрохвильову піч із собою забрала!

Йому навіть не було в чому їжу розігріти того вечора! Кинула, зрадила, значить зовсім, зовсім його не любила. Може, й не дарма він до неї придивлявся, проскочила-таки гнила натура…

А ви що скажете з цього приводу? Так має бути між коханими людьми? Слушно вчинила Марія, залишивши такого”нареченого”?

Дякую, шановні читачі, за коментарі та вподобайки. Нехай вам щастить!

КІНЕЦЬ.