Марія зайшла в залу і нерішуче стала на порозі. Її чоловік лежав на дивані і дивився телевізор. – Віталію, мама дзвонила, – нарешті наважилась сказати вона. – Батько заслаб, поїхали до них у село. Треба допомогти з сіном. Віталій скочив з дивану, що аж пульт з телевізора опинився на підлозі. – Мені сіно твоїх батьків по барабану! – кричав він. – Через тиждень поїдемо до моєї матері! – Я не можу відмовити батькам… – сказала Марія. – Поїду сама. А потім приїду до твоєї матері. Віталій аж слів не знаходив від обурення. А вранці сталося несподіване

 

Як пощастило Марії вийти заміж за Віталія? Їй ставлять таке питання всі, кому не ліньки. Красуня, сама доброта, яка поспішає всім прийти на допомогу за будь-яких обставин. А вона знизує плечима:

-Молодість, захоплення так і вийшло…

А справді, Віталій ніколи не відзначався легким характером. Він і в студентські роки поводився не надто ввічливо, навіть іноді по відношенню до вчителів.

Навчалися вони у різних інститутах, познайомилися на дискотеці.

Вони зустрічалися, ходили у гуртожитку один до одного, але частіше Віталій до Марії. Тому вона не могла знати його неприємних витівок у своєму інституті, але якщо він приходив не в настрої, вона намагалася згладити все, і в неї це добре виходило. Сусідки по кімнаті її попереджали:

-Марійко, який поганий характер у твого Віталія, все йому не так, всі довкола погані, він один центр землі.

Але Марія не надавала цьому значення, вона добра і наївна душа, могла його спокійно приборкати, заспокоїти, тож думала, що так і буде в житті. Отак і сталося, після закінчення інституту одружилися.

Вона працювала вчителькою у школі, любила дітей, її клас, який вона вела, завжди був дружним, цікавим, діти любили свою Марію Сергіївну. І так рік у рік.

Віталій працював інженером, згодом народився син Микита. Жили вони в місті одні, обоє ж приїжджі. Перші п’ять років жили добре, якщо не вважати, що Віталій часто не в настрої приїжджав з роботи.

Марія все допитувалася в чому справа, а він відповідав:

-Не цінують вони мене, Марійко. Я ж фахівець із вищою освітою, я пропоную свої ідеї, вважаю, що треба до мене прислухатися. А керівник сміється, каже, що без мене розумні голови вже вигадали те, чи інше.

-А може, не варто свої ідеї нав’язувати іншим, тим більше сам бачиш, що не прислухаються до тебе? – запитала спокійно дружина.

Але Віталій нервував, що дружина теж не цінує його:

-І ти туди ж? Що ти, розумієш? Сидиш зі своїми малими у школі ось і сиди, там багато розуму не треба. Вони тебе слухають, розкривши роти. А до мене ніхто не прислухається.

Марія знала, що з ним марно сперечатися, доводити, пояснювати, краще промовчати.

Потім Віталія звільнили, запропонували написати заяву за власним бажанням.

Марія, як могла заспокоювати чоловіка. Він пішов на інше підприємство, а через півтора роки вийшло те саме, навіть посварився з колегою.

З кожним роком Віталій ставав нестерпнішим, вже й на дружину сварився, вона не повинна йому суперечити, інакше… Різне вже бувало тепер у сімʼї…

Марія терпіла, давно зрозуміла, що дівчата мали рацію, кілька разів поривалася піти, але шкода було сина,

Микита без батька виховуватиметься, а хлопчику потрібен батько. А з іншого боку, який приклад він дає синові? І ще до неї дійшло, що ніякої любові до чоловіка в неї немає, мабуть, вийшла заміж тоді переплутавши захоплення з любов’ю. Віталій любить тільки себе і погано приймає критику.

Так і жили зі змінним успіхом, то спокійно, то сварки. Син уже дорослий, одного разу після чергової сварки батька, він запитав матір:

-Мамо, ти чому терпиш його? Давно треба було піти від нього.

Марія не очікувала, що син на її боці, що все розуміє та бачить. Вона намагалася, щоб їх сварки з чоловіком, як можна рідше бачив син, але життя є життя.

-Сину, я вважала, що не маю права залишати тебе без батька, от і живу, терплю, – казала Марія.

-Мамо, я переживаю, що не витримаю…

-Микито, не можна, це твій батько, – зі своїм педагогічним вихованням наставляла вона сина.

-Мамо, це ти своїм дітлахам у школі розповідай, а я бачу, що батько мій несправедливий стосовно тебе, та й мене він майже не помічає.

Після цієї розмови вона зрозуміла, що син зовсім дорослий. Характер рішучий і терпіти сварки він не буде.

Якось настав такий момент, що Марія дякувала Богові, що Микити не було вдома.

Були канікули, він поїхав на море.

Одним словом дісталося їй добряче від Віталія…

Добре, що канікули, на роботу не треба було, вона якраз через два дні виїжджала у відпустку до своїх батьків. Через це і почалася сварка:

Марія зайшла у залу і нерішуче стала на порозі. Чоловік лежав на дивані і дивився телевізор. Він навіть уваги не звернув на неї!

-Віталію, мама дзвонила, – нарешті наважилась сказати вона. – Батько заслаб, поїхали до них у село. Треба допомогти з сіном…

Віталій скочив з дивану, що аж пульт з телевізора опинився на підлозі.

-Мені сіно твоїх батьків по барабану! – кричав він. – Не хочу я! У мене відпустка через тиждень. А потім ми поїдемо до моєї матері!

-Я не можу відмовити у допомозі батькам… – сказала Марія. – Поїду сама тоді. А потім приїду після сіна до твоєї матері.

Віталій аж слів не міг підібрати від обурення. А вранці сталося несподіване.

Йому не сподобалося, що дружина суперечить.

-Ще чого, як я сказав, так і буде, а ні – отримаєш.

Марія промовчала, але таки вирішила їхати. Вранці вона збирала речі на село. Та потім сталося несподіване.

Чоловік раптом забіг у кімнату, почав кричати, сваритися, а вона тільки плакала.

Була субота, у нього вихідний, але він після сварки кудись пішов.

Опам’ятавшись, вона покидала деякі речі в сумку, викликала таксі й поїхала до батьків у село. Від матері не змогла нічого приховати, все було видно.

-Мамо, тільки тату не говори нічого, він і так слабий. Це не жарт.

Через два місяці вони розлучились.

Віталій дзвонив, обіцяв «перестріти її на вулиці». Але Марія поїхала в інше місто.

Син пішов від нього, живе з хлопцями в гуртожитку інституту, і з ним не спілкується.

Марія працює у школі, учителем молодших класів. Винаймає квартиру неподалік школи, всю свою душу вкладає у своїх учнів, вони теж у захваті від своєї Марії Сергіївни. З дітьми вона майже забула всі свої нещастя, які випали її життя з чоловіком. У сорок один рік їй довелося різко змінити своє життя і вона часто думає, що треба було це зробити давно.

Перед новим роком Марія йшла зі школи додому і раптом побачила, як чоловік, виходячи з машини, захитався. Вона підскочила до нього, поклала його на землю, підвела голову, підклала свою сумку. Марія набрала «швидку».

-Хто ви йому? – запитав лікар. – Поїдете в лікарню?

-Я просто проходила повз, йду зі школи з роботи. Я його зовсім не знаю, – казала вона розгублено.

-Добре, тоді про всяк випадок дайте ваш номер телефону, мало що, – сказав лікар.

Після нового року, другого січня, вона почула мелодію на телефоні, подумала, що син, але номер виявився незнайомим. Не наважувалась відповісти, але щось підштовхнуло.

-Доброго дня, Маріє, з новим роком! – почула вона незнайомий чоловічий голос.

-Дякую, добрий день, і вас. А це хто?

-Денис. Вам моє ім’я ні про що не каже. Я той, повз якого ви не пройшли і викликали «швидку». Я дякую вам. Мені дуже хочеться познайомитися з вами, якщо ви раптом знайдете вільний час, щоб мене відвідати, я буду радий. Вибачте мою невихованість, але якщо ви не зможете, то я все одно дякую вам і Богу, що він послав саме вас того дня.

Марія розгубилася, вже майже забула про цей випадок. З її добротою вона часто допомагає людям і чужим та знайомим. Подумавши, сказала:

-Добре, я вільна, обов’язково навідаю вас, а де ви знаходитесь?

Коли Марія увійшла в палату, Денис відчув, ніби сонце у похмурий день зазирнуло до нього. Він не сподівався побачити симпатичну молоду жінку, з гарною і доброю усмішкою, теплим поглядом. У палаті їх було двоє, його сусід теж дивився на Марію з посмішкою. Вона впізнала Дениса, на вигляд йому років сорок сім, симпатичний, але сивий.

-Здрастуйте, я Марія. Як ви себе почуваєте? – підійшовши до Дениса, запитала вона.

-Привіт, дуже добре. Якщо я вам подзвонив, значить все гаразд, і це ваша заслуга, – говорив він, не зводячи з неї очей.

-Ну то вже й моя. Це заслуга і робота лікаря, тому йому дякуйте. То він дав мій номер телефону?

-Так, ви не уявляєте, як він відмовлявся.

Поки Денис лежав у лікарні, Марія часто відвідувала його. Вона не могла його залишити, тим більше він не місцевий, приїхав у відрядження з іншого міста. Вони давно перейшли на «ти». Марію до нього тягнуло, вона ще не розуміла своїх почуттів, але він міцно посідав місце в її серці.

Денис видужав і напередодні виписки з лікарні сказав:

-Маріє, я не зможу поїхати додому без тебе. І я не поїду, доки ти не погодишся. Ну, що тебе тут тримає? Нічого. А в мене там будинок, робота, до речі, і школа неподалік є.

Син твій теж може приїхати до нас, якщо захоче, місця всім вистачить, живу я вдвох із батьком, він ще нічого, міцний старий. Місто велике, є де працювати твоєму синові, тим більше я місцевий і друзів у мене багато, та й зв’язків теж. Мій батько буде дуже радий.

У Дениса сім років тому не стало дружини і дочки, поверталися з моря машиною з її родичами і… Всіх не стало.

І з того часу він один.

Не може зустріти жінку, яка б допомогла забути про його нещастя. І раптом Марія виявилася саме тією, яку він закохався з першого погляду.

Сусід по палаті уважно слухав і дивлячись на Марію, кивав головою, мовляв погоджуйся, а вона стояла розгублена.

Цей чоловік запав їй у душу, і в неї до нього зовсім інші почуття, не як у молодості. Мабуть, у сорок із гаком років відчувається все по-іншому, або досвід уже життєвий, або вона так закохалася, що без нього вже не бачить сенсу в житті.

І це зовсім не жалість до нього, і не доброта, це інше почуття – сильне, радісне, непізнане нею у житті, це кохання.

-Напевно, я погоджуся. Мене справді тут нічого не тримає, – з усмішкою відповіла Марія.

КІНЕЦЬ.