Марія з Іваном вже лягли спати, як раптом чоловік почув, що двері у воротах заскрипіли. Іван тут же сів у ліжку, глянув на настінний годинник, потім здивовано глянув на дружину. – Ну, і кого в цей час до нас принесло? Як думаєш, Марія? – запитав він. Дружина спритно встала з ліжка, підійшла до вікна, притулилася обличчям до скла. Потім раптом відсахнулася, і схвильовано перехрестилася. – Це що це там Іване? – зашепотіла схвильовано вона. Іван теж підійшов до вікна, глянув на подвір’я і застиг від побаченого

Двері у воротах скрипіли вже давно. І так набридливо вони рипіли, просто сил не було слухати.

– Ти коли петлі у воротах змажеш? – щодня невдоволено питала Марія у чоловіка. – Скільки можна тягнути? Цей звук у мене все всередині перевертає.

– Спочатку солідол треба купити… – глибокодумно вимовляв Іван, і  продовжував займатися своїми справами. – У нас він скінчився.


– То сходи в магазин і купи! – бурчала Марія.

– У магазині нема. Давно вже. Кажуть, привозити перестали. І іншого мастила там теж немає.

– То ти у сусідів спитай.

– У них теж нема. Запитував. І взагалі, ну, що ти пристала? Ну, скрипить, і нехай скрипить. Натомість із городу завжди чути, коли хтось до нас у гості приходить.

– А я говорю, зроби так, щоб не скрипіли. Не можу я чути цей скрип!

Того дня Іван весь день налагоджував косу для косовиці. Клепав, потім точив. А ввечері вони з Марією знову про цей скрип трохи посварилися, і почали лягати спати. І в самий момент, коли Іван тільки-но виключив світло, буквально через хвилину після цього, двері у воротах раптом заскрипіли.

Іван тут же прийняв у ліжку сидяче положення, глянув на настінний годинник, що був майже над його головою, потім здивовано глянув на дружину.

– Ну, і кого в цей час до нас принесло? Як думаєш, Марія?

Дружина спритно встала з ліжка, підійшла до вікна, і притулила обличчя до скла. Потім раптом відсахнулася, і схвильовано перехрестилася.

– Це що це там Іване? – зашепотіла вона схвильовано. – У нашому дворі, здається, якась жінка стоїть. У плащі та з косою.

– Та годі тобі, –  посміхнувся Іван. – Скажеш таке…

Але він, таки, теж підійшов до вікна. І, справді, у своєму дворі Іван побачив жінку в плащі та чорній хустці. Вона стояла спиною до вікна, і в руці у неї була справжня коса. Майже така сама, яку він нещодавно налагоджував. Така сама, але інша. А жінка повільно крутила головою, ніби щось у дворі шукала.

– Це що це? – зашепотів Іван. – Невже, і справді все це? Значить, не казки це про косу?

– Ти про що Іване? – тихим голосом сказала Марія. – Ти що кажеш? Може, це просто сусідка?

Вона знову подалася до вікна, і вже збоку, визираючи з-за фіранки, глянув у двір. Подивилася, і знову відсахнулася.

– Іване, вона там це… Чуєш?

У тиші явно було чути, як у дворі хтось точить косу. Точить методично і не поспішаючи. Вжик… Вжик…

Іван теж крадькома з-за фіранки подивився у вікно, і схвильовано дивився на дружину.

– Ні, це не сусідка… Та б постукала у вікно і спитала… А ця… Точить… Знайшла на пеньку мій же точильний брусок, і свій інструмент до чогось готує… Ось це поворот… Знаєш, що Марія, а лізь ти негайно в підвал.

Він навшпиньки відійшов від вікна, підійшов до закритого лазу в підвал, намацав на ньому кільце, і обережно підняв кришку.

– Ти чого, Іване? – ще більше захвилювалася Марія. – Навіщо мені туди лізти?

– А тому, що я її сам зустріну. Наче один я в домі. Якщо це насправді та про кого ми думаємо, то нехай мене і забирає.

– А чого це тебе? Може, вона за мною йде? Адже ми з тобою однолітки.


– Не кажи нісенітниць, Марія! – Іван знову показав пальцем на вікно. – Чуєш? Вона досі там. Все ще точить. Тож ти маєш час сховатися. Лізь, давай, униз.

– Не полізу! – зашепотіла Марія. – Краще ти лізь! Якщо вже на те пішло, у мене і недуг більше, ніж у тебе буде. А ти здоровий. Тобі жити та жити.

– Ану тихо жінко! – зашепотів Іван. – Ти чого вперед батька лізеш? Хто з нас чоловік, ти чи я? Кажу тобі – швидко ховайся, доки вона на поріг не ступила. Потім буде пізно. Ну, що ти застигла, Марія? Лізь, кохана. Адже вона жартувати не буде.

– Кажу я тобі – не полізу! – зашепотіла і Марія. – Мало, в які халепи ми з тобою потрапляли? І завжди разом із них вибиралися. Так і зараз буде.

– Ну, що ти кажеш таке? Це ж не просто біда. Це вже кінець. Чи ти хочеш, щоб вона разом обох нас забрала?

– А може, і хочу! Пам’ятаєш, як ми в молодості присягалися один одному? Адже хотіли піти в один день? Чи ти забув?

– Та все пам’ятаю. Але я не хочу, щоб ти пішла зараз. Це неправильно.

– А я не хочу, щоб ти!

– Ну ось … – Іван прислухався і з важким сумом в очах подивився на дружину … – Чуєш? Тиша у дворі… Все, Марія… Залишилося кілька секунд. Залазь у підвал, поки не пізно.


– Ні в житті я на це не погоджуся, – затрясла вона головою.

– Тоді я в сінях її зустріну! – Він швидко кинувся до дверей.

– Куди? – Марія схопила його за руку. – Я з тобою!

В цей час на вулиці знову почувся скрип воріт.

– Що це? – застигла Марія. – Господи, здається, йде… – Вона перехрестилася. – Чого це вона? Передумала, чи що? Чи вона зайшла до нас у двір, щоб просто косу наточити? Га, Іване?

Іван знову навшпиньки підійшов до вікна, і глянув у двір.

– Точно… Немає її… У дворі пусто.

– А раптом повернеться? Може, ти сходиш, двері чимось підіпреш? І треба нам замок на ворота поставити, щоб як у місті можна було замкнутися.

– Та хіба від неї за замками сховаєшся? – махнув рукою Іван.

Але на подвір’я, долаючи свої пережиття, він, таки, вийшов. Виглянув за ворота, нікого там не побачив, зачинив двері на засув, і ще підпер.

Всю ніч вони з Марією не зімкнули очей, лежали і згадували своє життя, що прожили разом. Заснули тільки на світанку.

А вранці прокинулися через те, що знову двері у воротах заскрипіли.

Марія спросоння кинулася до вікна, і побачила у дворі сусідку, яка жила через два будинки від них. Та, побачивши у вікні обличчя господині, радісно замахала їй рукою – мовляв, вийди на ганок.

– Ви чого це так довго зі своїм старим спите? – Звернулася сусідка весело до Марії. – Іван же вчора теж косу на ранок готував. Я чула, як він її клепав її. Я думала, що він вже косить давно, а його не видно. А я вже зранку лужок викосила. І знову зайшла до вас. Потрібно косу підправити трохи. Чи можна взяти точило на півгодини?

– Що?! – Марія почала гарячково шукати під рукою щось важке. – То це була ти?

– Що я? – не зрозуміла сусідка.

– Це ти вчора тут вночі орудувала? Ти свою косу точила?

– То ви чули, чи що? – здивувалася сусідка. – А я вчора ввечері до вас заходила, дивлюся, ви вже спите. І брусок точильний на пеньку лежить. Так я і не стала вас будити. Прямо у вас у дворі косу поточила, до ранкової косовиці приготувала.

– Значить, це ти – наша нічна гостя? Ти ж нас учора мало на той світ не відправила!

– А щл? – Сусідка позадкувала до воріт. – Я ж своє точило загубила. Вам такої дрібниці для сусідки шкода? Я все на місці залишила. Он, на пеньку точило лежить.

– Нам не шкода! – Марія схопила в руку віник, що стояв біля ґанку і пішла на сусідку. – Але спочатку питати треба! Зрозуміло? Іди звідси, поки я себе стримую!

Сусідка вискочила за ворота, і звідти гукнула:

– Ну, не знала я, Марія, що ти така! А на вигляд наче нормальна жінка! Ех…! Точила пошкодували… Тьху…

А до заходу сонця вони з сусідкою вже помирилися. Сиділи на лавці біля їхнього будинку втрьох, Іван із Марією сміючись розповідали, як вчора до них «гостя» приходила, а сусідка заходилася від сміху.