Після народження їхньої доньки Софії життя Марії та Андрія змінилося назавжди. Поява дитини додала нових турбот, але й принесла радість, яка згуртувала подружжя.

Однак питання дачі та стосунків із батьками Андрія залишалося відкритим. Валентина Іванівна, ображена минулорічною відпусткою, коли Андрій обрав відпочинок із дружиною замість копання картоплі, тримала дистанцію.

Вона лише раз зателефонувала, сухо запитавши: «То що, цього літа знову на море, чи хоч раз до нас заїдете?» Андрій відчував провину, але розумів, що його головний обов’язок тепер – бути поруч із Марією та Софією.

Марія, яка раніше категорично відмовилася працювати на дачі, поставила чіткі межі. Вона сказала Андрію:

– Я не проти, щоб ти допомагав батькам, але наша сім’я – це ми з Софією. Ти не можеш щотижня зникати на дачі. Якщо твоя мама хоче бачити онуку, хай приїжджає до нас. А город – це їхній вибір, не наш.

Андрій погодився, але запропонував компроміс: він їздитиме на дачу раз на два тижні, допомагаючи лише з найважчими завданнями, такими як ремонт чи важка фізична робота.

Марія погодилася за умови, що Валентина Іванівна хоча б раз відвідає їх у місті, щоб побачити Софію.

Наступного дачного сезону Андрій приїхав до батьків. Валентина Іванівна, як завжди, поралася на грядках, а батько, Григорій Павлович, лагодив старий паркан.

Побачивши сина, мати лише кивнула, не відриваючись від роботи. Андрій узявся допомагати батькові, але думки його були вдома – з Марією та Софією. Ввечері за вечерею Валентина Іванівна несподівано заговорила:

– Андрію, ти тепер батько. Ми з твоїм татом розуміємо, що в тебе свої турботи. Але город – це наш заробіток. Тридцять мішків картоплі, ягоди, огірки – це не просто так. Це наш хліб. Пенсії в нас маленькі, сам знаєш.

Андрій обережно відповів:

– Мамо, я розумію, але ми з Марією не можемо все літо тут працювати. У нас дитина, витрати. Якщо вам потрібна допомога, може, найняти когось?

Валентина Іванівна зітхнула, але цього разу її тон був менш різким:

– Найняти? Це ж гроші платити треба. Хоча, може, ти й правий. Чужі люди – не ти, але, може, і справді варто спробувати.

Ця розмова стала першим кроком до порозуміння. Андрій запропонував найняти сусіда, який шукав підробіток, і той узявся за частину роботи на городі.

Це значно полегшило життя батьків, хоча Валентина Іванівна все ще бурчала, що «чужі не так дбають про грядки».

Тим часом Марія зосередилася на вихованні Софії. Вона почала працювати віддалено, щоб бути з донькою, і часто запрошувала подруг у гості.

Одного дня Валентина Іванівна приїхала до міста. Побачивши Софію, яка тягнула до неї рученята, вона розчулилася. Марія накрила стіл, і цього разу атмосфера була теплою.

Валентина Іванівна привезла баночку смородинового варення – перший подарунок, який вона дала невістці безкоштовно.

– Маріє, ти добре тримаєш дім, – сказала свекруха за чаєм. – Може, я занадто сувора була. Я звикла, що все сама, але ти не тримай зла.

Марія посміхнулася:

– Валентино Іванівно, давайте домовимося: ми сім’я, і маємо підтримувати одне одного. Приїжджайте частіше, Софія вас уже любить.

Відтоді стосунки почали налагоджуватися. Валентина Іванівна привозила ягоди, огірки, вчила Марію варити варення. Андрій допомагав батькам, але рідше, щоб більше часу проводити з сім’єю.

Наступного літа город у батьків зменшився – вони відмовилися від додаткового поля. Марія іноді приїздила з Софією на дачу, щоб донька погралася на свіжому повітрі. Валентина Іванівна, бачачи, як онука ганяє між грядками, сама почала сміятися й дозволяла їй «допомагати» зібрати огірки.

Сім’я знайшла баланс: Марія навчилася ставити межі, Андрій – розподіляти час, а Валентина Іванівна – цінувати не лише город, а й тепло сімейних стосунків.

Після народження доньки Софії життя Марії та Андрія змінилося. Дачний сезон у батьків Андрія розпочався, але цього разу Валентина Іванівна не поспішала кликати сина на допомогу. Ображена минулорічною відпусткою, вона лише раз подзвонила і сухо запитала:

«То що, цього літа знову на море поїдете, чи хоч раз на дачу заглянете?» Андрій, відчуваючи провину, пообіцяв приїхати, але Марія чітко дала зрозуміти: вона з немовлям нікуди не поїде, а його часті поїздки до батьків можуть знову підірвати їхню сімейну гармонію.

– Андрію, я розумію, що твої батьки потребують допомоги, але ми тепер сім’я. У нас Софія, і я не хочу, щоб вона росла, бачачи тата лише по буднях, – сказала Марія, годуючи доньку. – Якщо твоя мама хоче, хай приїжджає до нас, побачить онуку. Але город – це їхній вибір, а не наш.

Андрій кивнув, хоча в душі розривався між обов’язком перед батьками та бажанням бути з дружиною і донькою.

Він запропонував компроміс: їздити на дачу раз на два тижні, допомагаючи лише з найважчими роботами. Марія погодилася, але за умови, що Валентина Іванівна хоча б раз приїде до них у гості.

Незабаром Андрій поїхав на дачу, де застав батьків за звичною роботою. Батько, Григорій Павлович, лагодив старий тракторець, а Валентина Іванівна прополювала грядки.

Побачивши сина, вона лише кивнула, не відриваючись від роботи. Андрій узявся допомагати батькові, але весь час думав про Софію та Марію. Ввечері за вечерею Валентина Іванівна несподівано заговорила:

– Андрію, ти ж батько тепер. Ми з батьком розуміємо, що в тебе свої турботи. Але город – це наш хліб. Ми не для забави його тримаємо. Тридцять мішків картоплі – це не просто так, це наш заробіток. Ти ж знаєш, пенсії маленькі.

– Мамо, я розумію, але чому б вам не найняти когось? – обережно запитав Андрій. – Марія права: я не можу щотижня тут бути. У нас донька, витрати. Ми не можемо все кинути заради городу.

Валентина Іванівна фиркнула, але цього разу її тон був м’якшим:

– Найняти? А де ті гроші брати? Ми ж не олігархи. Хоча… я думала про це. Може, й справді варто когось найняти, але ж чужі люди – не ти. Ти ж наш.

Андрій відчув, що мати вперше за довгий час пішла на діалог. Він запропонував:

– Мамо, давай так: я приїжджатиму раз на два тижні, допомагатиму з важким. А ви подумайте, як зменшити город. Може, не брати додаткове поле? Чи продавати менше, щоб самим легше було?

Валентина Іванівна задумалася. Її чоловік, почувши розмову, додав:

– Мати, хлопець правий. Ми не молоді, а поле те додаткове нас добиває. Може, час зменшити оберти?

Ця розмова стала переломною. Валентина Іванівна, хоч і неохоче, погодилася спробувати найняти помічника.

Андрій познайомив батьків із сусідом, який шукав підробіток, і той узявся за частину роботи на городі.

Це значно полегшило життя батьків, хоча Валентина Іванівна все одно бурчала, що «чужі не так працюють».

Тим часом Марія зосередилася на вихованні Софії. Вона почала працювати віддалено, щоб бути з донькою, і все частіше запрошувала подруг у гості.

Одного дня Валентина Іванівна таки приїхала до них у місто. Побачивши онуку, вона розтанула: Софія, круглощока і усміхнена, тягнула до неї рученята.

Марія накрила стіл, і цього разу атмосфера була теплою. Валентина Іванівна навіть привезла баночку аґрусового варення – першу річ, яку вона дала невістці безкоштовно.

– Маріє, ти добре тримаєш дім, – несподівано сказала свекруха, коли вони пили чай. – Я, може, занадто сувора була. Але я звикла, що все сама, все заробляю. Ти не тримай на мене зла.

Марія посміхнулася, відчуваючи, що крига скресла.

– Валентино Іванівно, я розумію. Просто давайте домовимося: ми сім’я, і нам усім треба одне одного підтримувати. Ви до нас приїжджайте частіше, Софія вас уже любить.

З того дня відносини між Марією та свекрухою почали налагоджуватися. Валентина Іванівна дедалі частіше приїздила в місто, привозила то ягоди, то огірки, а одного разу навіть запропонувала Марії навчити її варити варення.

Андрій, бачачи, що напруга спадає, з полегшенням зітхнув. Він усе ще допомагав батькам, але тепер це не забирало весь його час.

Наступного літа город у батьків Андрія став меншим. Вони відмовилися від додаткового поля, а частину врожаю почали віддавати родині безкоштовно.

Марія, хоч і не любила дачну роботу, іноді приїздила з Софією, щоб донька побігала на свіжому повітрі. Валентина Іванівна, побачивши, як онука радісно ганяє між грядками, сама почала сміятися й навіть дозволила Софії «допомогти» зібрати кілька огірків.

Так, крок за кроком, сім’я знайшла баланс. Марія навчилася ставити межі, Андрій – розподіляти час між родиною та батьками, а Валентина Іванівна – цінувати не лише город, а й тепло сімейних стосунків.

Валентина Довга

Джерело